Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

— Для мене важливий будь-який натяк на те, що там могло скоїтися.

— На жаль, я не маю жодного такого натяку. Я намагалася довідатись, але здалася, так нічого не збагнувши і не з’ясувавши. Коли мій чоловік покинув «Двадцяте сторіччя», ми переїхали жити сюди, і він очолив інженерний відділ «Акма Моторс». Тоді це був дуже успішний концерн. Робота подобалася чоловікові. Він ніколи не потерпав від внутрішніх протиріч, не сумнівався у своїх вчинках, був гармонійною людиною. Та коли ми переїхали з Вісконсина, мені весь рік здавалося, наче щось його мучить, наче він намагається впоратися з особистою нерозв’язаною проблемою. Якось уранці він прийшов до мене і сказав, що звільнився з «Акма Моторс» і збирається покинути свою справу. Але ця робота була його життям, він її любив. Однак, він здавався спокійним, упевненим і щасливим — уперше відтоді, як ми переїхали. Він попросив мене не розпитувати про причини свого рішення. Тому я не протестувала і не ставила запитань. Ми мали дах над головою, сякі-такі заощадження, щоб скромно прожити на них до смерті. Я так нічого й не дізналася. Тут було тихо, спокійно і щасливо. Здавалося, що він глибоко чимсь задоволений; такого дивовижно ясного духу я ніколи досі в нього не помічала. В його поведінці не було нічого дивного. Хіба що іноді, дуже рідко, він ішов, не кажучи мені, куди саме. Останніх два роки свого життя, влітку, він на місяць виїздив із дому, і теж не казав мені, куди їде. Але загалом жив, як завжди. Багато працював, у підвалі нашого будинку обладнав для себе наукову лабораторію. Не знаю, куди він подів папери та експериментальні моделі. Після його смерті мені не вдалося нічого знайти. П’ять років тому він помер від серцевого нападу, — в нього і раніше виникали з цим проблеми.

Даґні безнадійно запитала:

— Ви бодай приблизно знали, над чим працює ваш чоловік?

— Ні. Я зовсім не розуміюся на техніці.

— Може, ви знайомі з колегами чи співробітниками, які знали про його дослідження?

— Ні. Коли він працював у «Двадцятому сторіччі», то затримувався на заводі так довго, що в нас майже не залишалося одне для одного часу. Тому весь вільний час ми завжди були тільки вдвох, не любили світського життя, і він ніколи не запрошував додому колег.

— Працюючи в «Двадцятому сторіччі», він ніколи не згадував про те, що винайшов двигун, мотор цілком нового типу, здатний змінити розвиток техніки?

— Мотор? Так. Кілька разів він про нього розповідав. Казав, що це неймовірно значуща річ. Але винайшов його не він, а його молодий помічник.

Помітивши, як змінився у Даґні вираз обличчя, вона неквапно, без докору, лише трохи сумно, додала:

— Розумію… вас.

— Пробачте! — розгубилася Даґні, збагнувши, що раптове щасливе передчуття проступило усмішкою на її обличчі та вирвалося полегшеним зітханням.

— Усе правильно. Я вас розумію. Ви шукаєте винахідника цього новітнього двигуна. Не знаю, чи він іще живий, але сподіваюся, підстав вважати, що це не так, немає.

— Я готова півжиття віддати, щоб дізнатися, хто це, і знайти його. Місіс Гастінґс, це неймовірно важливо. Як його звуть?

— Я не знаю. Я не знаю ні його імені, ні де його шукати. Чоловік не знайомив мене зі своїми підлеглими. Сказав лише, що в нього працює молодий інженер, який невдовзі переверне світ. Мій чоловік нічого так не цінував у людях, як обдарованість. Мені здається, що він цінував лише цього хлопця. Сам він цього не казав, але я чудово бачила, як він розповідає про свого помічника. Пригадую день, коли вони закінчили працювати над двигуном… З якою гордістю чоловік сказав тоді: «А йому ж лише двадцять шість років!» Це було приблизно за місять до смерті Джеда Старнса. Але більше він ніколи мені не казав про мотор того молодого інженера.

– І ви геть нічого не знаєте про його подальшу долю?

— Ні.

— Може, хоч приблизно уявляєте, де його шукати?

— Ні.

— Бодай якийсь натяк, ключ, що допоміг би мені?

— Ні. Скажіть, а цей мотор справді такий неймовірно цінний?

— Його вартість не можна означити жодними цифрами.

— Дивно… Знаєте, колись, через кілька років, як ми переїхали з Вісконсину, я запитала в чоловіка, що сталося з тим винаходом, який він так вихваляв. Він якось дивно на мене поглянув і відповів: «Нічого».

— Чому?

— Він більше нічого мені не сказав.

— Може, пригадаєте когось із колишніх працівників «Двадцятого сторіччя», які могли знати цього молодого інженера? Його друзів?

— Ні, я… Заждіть! Заждіть, здається, я дещо пригадала. Спробую допомогти вам знайти одного з його друзів. Не знаю, як його звуть, але пам’ятаю його адресу. Дивна історія. Зараз я вам усе поясню. Якось увечері, коли ми вже тут мешкали років зо два, чоловік почав кудись збиратися, а мені теж потрібна була машина, і він попросив забрати його після вечері з ресторану на залізничному вокзалі. Він не сказав, із ким вечерятиме. Під’їхавши до вокзалу, я побачила його в товаристві двох чоловіків. Один із них був молодий і високий, а другий — літній, але дуже приємний зовні. Я навіть зараз могла б їх упізнати, таких неможливо забути. Помітивши мене, чоловік із ними попрощався. Вони пішли на платформу, поїзд уже підходив. Показавши в бік хлопця, чоловік сказав: «Бачиш? Ото і є помічник, про якого я тобі розповідав». «Видатний винахідник?» — запитала я. «Саме він».