Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Даґні здригнулася, згадавши, що вже чула ці слова від Франциско. А ця людина була одним із його вчителів.

— Як скажете, докторе Акстон, — погодилася вона. — Я не розпитуватиму більше. Але дозвольте поставити вам запитання на зовсім іншу тему.

— Запитуйте.

— Доктор Роберт Стадлер якось мені сказав, що коли ви з ним викладали в університеті Патріка Генрі, у вас було троє улюблених студентів, троє талановитих юнаків, яким ви пророкували величне майбутнє. Одного з них звали Франциско д’Анконія.

— Так. Другий — Раґнар Даннескольд.

— А третій?

— Його ім’я вам нічого не дасть; він не став відомим.

— Доктор Стадлер казав, що ви з ним конфліктували через тих хлопців, бо кожен із вас ставився до них, як до власних дітей.

— Конфліктували? Та де йому… Він програв це змагання.

— Скажіть, а чи пишаєтеся ви цими хлопцями зараз?

Акстон дивився на останні сонячні промені, що згасали десь далеко в горах; його обличчя нагадувало обличчя батька, сини якого стікають кров’ю на бойовищі. Він мовив:

— Пишаюся. До того ж значно більше, ніж колись сподівався.

Уже майже геть стемніло. Акстон рвучко обернувся, дістав із кишені пачку цигарок, витягнув одну. Згадавши про Даґні, наче на мить устиг про неї забути, запропонував закурити. Вона взяла цигарку, а він швидко запалив обидві одним сірником; залишилося лише два світлячки у заскленій кав’ярні й у всьому просторі довкола.

Даґні підвелась, оплатила рахунок і мовила:

— Дякую, докторе Акстон. Я не надокучатиму вам проханнями, не дошкулятиму хитрощами. Не найматиму детективів. Але мушу вас попередити, що не здамся і шукатиму винахідника далі. І я його знайду.

— Лише тоді, коли він сам цього захоче.

Поки вона йшла до своєї автівки, Акстон погасив у залі світло; помітивши біля дороги поштову скриньку, вона завважила абсолютно неймовірну деталь. На ній було написано: «Г’ю Акстон».

Даґні вже далеко від’їхали зміїстою дорогою, вивіски кав’ярні давно не було видно, і лише тоді вона усвідомила, що цигарка дуже їй засмакувала: не схожа була на жодні інші. Піднісши недопалок до приладної дошки, вона намагалася роздивитися виробника. Виробника не було, лише торгова марка. На тонкому білому папері золотом було витиснено знак долара. Досі вона не бачила нічого схожого.

А потім пригадала старого з газетного кіоску на Терміналі (чи вокзалі «Таґґарт», як його колись називали). Вона всміхнулась і вирішила приберегти цей трофей для колекції старого. Загасивши цигарку, поклала недопалок у сумочку.

П’ятдесят сьомий потяг уже простягнувся на пероні; він от-от мав вирушити до «Вузла Ваятта», коли Даґні, діставшись до Шаєнна і повернувши машину в гараж, у якому її винаймала, вийшла на платформу. До прибуття нью-йоркського експреса, що вирушав на південь, було півгодини. Відійшовши в кінець платформи, втомлено обперлася об ліхтарний стовп; Даґні не хотілося, щоб станційні працівники її помітили і впізнали. На платформі стояло кілька груп людей, які жваво щось обговорювали, частіше, ніж завжди, виринали назви газет.

Згадуючи своє велике досягнення, вона подивилася на освітлені вікна п’ятдесят сьомого, уявляючи, як затишно в ньому мандрувати. Цей потяг от-от мав вирушити гілкою «Лінії Джона Ґолта»: повз міста, повз гірські крутосхили, повз зелені вогні семафорів, біля яких стовбичать радісні люди, повз долини, звідки в небо злітають ракети.

Нині до дахів вагонів тягнулося голе гілля, на якому де-не-де висіло сухе листя; пасажири, заходячи до вагонів, куталися в хутро і теплі шарфи. Вони вже звикли до нової лінії і сприймали її, як належне…

«Ми це зробили, — подумала Даґні. — Принаймні це ми зробили».

Вона занурилася в спогади, аж раптом її привернула розмова двох чоловіків, які стояли в неї за спиною.

— Але ж не можна так ухвалювати законів, це занадто швидко… Занадто швидко!

— Це не закони, а директиви.

— Отже, вони незаконні.

— Ні, бо минулого місяця вони ухвалили закон, що дозволяє їм видавати директиви.

— Не думаю, що варто закидати людей директивами так раптово… Це як грім на голову.

— Але хіба є час на пустопорожні балачки, коли йдеться про національні інтереси?

— Не думаю, що це справедливо. До того ж, тут кінці з кінцями не сходяться! Як викрутиться Ріарден, якщо тут ідеться…

— Що тобі той Ріарден? У нього й так достатньо грошей. Виплутається.

Кинувшись до найближчого кіоску, Даґні купила вечірню газету.

Усе було на першій же шпальті. Веслі Моуч, верховний координатор Бюро економічного планування та національних ресурсів, в ім’я національних інтересів, випереджаючи події, видав низку директив.