Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Скоцюрбленого на ліжку Джеральда Старнса Даґні знайшла в нічліжці. Волосся досі було чорне, але біла щетина на обличчі нагадувала мертвотний іній, що вкрив одутле лице. Він був смертельно п’яний і час до часу хихотів дурнуватим сміхом, сповненим несамовитої люті.

— Він прогорів, цей великий завод. Розорився, та й усе. Луснув. А вам, мадам, що до того? Зогнив завод. Усі зогнили. Кажуть, що я мушу перед кимсь вибачатись, але не дождуться. Чхав я на них. Усі пнуться наводити красу, коли скрізь гниль, суцільна чорна гниль — гниють машини, будинки, душі й байдуже, хто і як зогнив. Бачили б ви, що ці мудрагелі виробляли на кожну мою забаганку — це коли я був при грошах. Доктори, поети, інтелектуали, рятівники людства і ці, як їх там… ті, що возлюбили братів своїх. Варто було мені лише свиснути. Я чудово розважився. Тоді хотів чинити лише добро, але більше не хочу. Немає ніякого добра. Немає гадського добра в усьому проклятущому всесвіті. Хто буде митися, якщо зовсім не хоче лізти у воду, скажіть? Якщо хочете винюхати щось про завод, запитуйте у моєї сестроньки. Люба сестронька подбала про чорний день, тому їй зараз добре. Не аж так, щоб жерла філе-міньйон під соусом, але на гамбургер вистачає. Та хіба вона поділиться з братом бодай крихтою? Ця ідея була так само моя, як і її, та хіба ж вона дасть братові бодай пенні? Аякже! Підіть подивіться на ту герцогиню. Що мені до того заводу? До того звалища іржавих решток. Я за ковток алкоголю охоче продам вам усі свої права, привілеї і титули. Я — останній Старнс. Видатне було прізвище — Старнс. Хочете, продам? Ви вважаєте мене смердючим покидьком, але зараз усі такі. Багатенькі леді не кращі за нас. Я бажав добра всьому людству. Ага! Нехай вони тепер на пательні смажаться. Цікаво було б подивитися. Щоб ви всі повиздихали. Що з того? Що мені з того?

На сусідньому ліжку застогнав сивий зморшкуватий волоцюга; з його дрантя викотилася п’ятицентова монета, що дзенькнула об підлогу. Джеральд Старнс підняв її, запхнув собі до кишені, поглянув на Даґні, злостиво всміхнувшись.

— Розбудите його, зчините галас? — просичав він. — А я скажу, що ви брешете.

Смердюча халабуда, в якій мешкала Айві Старнс, стояла майже за містом, на березі Місісіпі. Ошмаття моху, що звисали з даху, і вологе листя кущів навколо дверей робили їх схожими на слинявий рот; численні фіранки, що ними було обчеплено всю кімнату, не покращували враження. Смерділо з давно не митих закутків, зі срібних посудин із ароматичними паличками, що диміли біля кривих ніг якихось східних божків. Айві Старнс, мов лантух, сиділа на подушці у позі будди. Її вуста на опухлому блідому обличчі жінки, яка розміняла шостий десяток, склалися в маленький півмісяць, схожий на ротик розбещеної шестирічної дитини, яка потребує батьківської уваги. Очі нагадували дві калюжки. Вона монотонно, мов осінній дощ, сипала словами.

— Я не можу відповісти на твої запитання, дитя моє. Дослідна лабораторія? Інженери? Чому це я раптом маю про них пам’ятати? Цим цікавився мій батько, а не я. Батько був поганою людиною, його нічого, крім бізнесу, не обходило. Він не мав часу, щоб любити, не цікавився нічим, крім грошей. Ми з братами перебували в геть іншій площині, прагнули не клепати залізяччя, а творити добро. Ми прийшли на завод, маючи новий чудовий план. Одинадцять років тому. І зазнали поразки не через жадібність, егоїзм чи тваринну людську натуру, а через споконвічний конфлікт духу та матерії, душі та тіла. Ті люди не захотіли відректися від власної плоті, а ми лише цього від них і прагнули. Не пам’ятаю нікого з них. І не хочу згадувати… Інженери? Саме так, гемофілія почалася саме з них. Ага, я саме так і сказала: гемофілія… Вони повільно і невпинно стікали кров’ю. І почали втікати першими. Всі як один — дезертири. Наш план? Ми намагалися втілити в життя шляхетний історичний принцип: від кожного — за здібностями, кожному — за потребою. У нас на заводі всі, від прибиральниці й до президента, отримували однакову платню — необхідний мінімум. Двічі на рік відбувалися збори, і кожен розповідав про свої потреби, які виносилися на голосування, і більшість вирішувала долю кожного. Прибуток заводу розподіляли справедливо. Премії встановлювали за потребами, штрафували — за здібностями. Хто потребував найдужче, загальним голосуванням отримував найбільше. А тих, хто менше виробляв, згідно з голосуванням, штрафували. Штрафи вони сплачували, працюючи понаднормово. Такий у нас був план, створений на засадах альтруїзму. Він передбачав, що люди керуватимуться не особистим зиском, а любов’ю до ближнього.