Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Потім виникло дещо схоже не на будівлю, а на оболонку зі скляних квадратиків шахівниці навколо опорних балок, кранів та жолобів, що оповивала все це щільним, сліпучим, помаранчевим полум’ям.

Пасажири не могли осягнути, яке складне це величезне місто, що, здавалося, жило самостійно, не видаючи жодних ознак присутності людини. Вони бачили вежі у вигляді покручених хмарочосів, завислі в повітрі мости та незбагненні рани в твердих стінах, із яких жахтить вогонь. У темряві поповзла шерега багряних циліндрів, — то палав розжарений метал.

Неподалік від колії випливла адміністративна будівля з великою неоновою вивіскою на даху; коли поїзд проїжджав повз, вона освітила його нутрощі. На вивісці було написано «Сталь Ріардена».

Один із пасажирів, професор економіки, звернувся до свого супутника: «Яку роль має окрема особа в титанічних досягненнях нашої індустріальної доби?»

Інший, журналіст, занотував для своєї майбутньої статті: «Генк Ріарден належить до тієї породи людей, які чіпляють своє ім’я на все, що трапиться під руку. З цього ви самі можете скласти думку про характер Генка Ріардена».

Потяг і далі квапився в темряву, аж раптом позаду довгої будівлі в небо рвонув червоний подих полум’я. Пасажири його не зауважили; ще одне випарування від чергової порції сталі не належало до подій, вартих їхньої уваги.

Це був жар від першої плавки ріарден-металу, перше замовлення на нього.

Перший викид рідкого металу став справжнім світанком для людей, які стояли тоді біля горнила. Вузенький струмінь, що вирвався з нього, був сліпучо-білий, мов розпечене сонце. Чорні кільця пари закипіли вгорі облямівками лютого багрянцю. Фонтани іскор вирували у спазмах, ніби краплі крові з порваних артерій. Повітря рвалося на шматки, віддзеркалюючи бурхливе полум’я, якого там не було, червоні плями кружляли і маяли в повітрі, ніби їх не могла стримати рукотворна будівля; здавалося, вони от-от поглинуть колони, балки, мости кранів угорі. Але рідкий метал не виявляв жодних ознак насильства. Схожа на атлас, довга біла смуга сяяла доброзичливою усмішкою. Вона покірно текла з глиняного гирла між двох невеличких бортів, а потім падала з шестиметрової висоти у ковші, здатні витримати двісті тонн. Зірки рясно всівали потік, вистрибуючи з його спокійного плеса, мов невинні іскри бенгальських вогнів.

І лише підійшовши геть близько, можна було помітити, що білий атлас кипить. Час від часу бризки вилітали, падали на землю, а потім, вистигаючи, рідкий метал спалахував.

Двісті тонн твердішого за сталь металу, що ставав рідким за температури понад чотири тисячі градусів, здатні були зруйнувати будь-яку стіну будівлі та знищити всіх, хто працював біля потоку. Але кожен сантиметр його шляху, кожен кілограм тиску і навіть кількість молекул було прораховано завдяки свідомій волі і двадцятирічній праці.

Розгойдуючись у темряві ангару, червоні відблиски приховували обличчя чоловіка, який стояв у віддаленому закутку і споглядав, прихилившись до колони. Спалах на мить освітив очі кольору блідо-блакитного льоду, пройшовся чорною металевою колоною та попелясто-білявими пасмами його волосся, потім — по паску його плаща і по кишенях, де чоловік тримав руки. Високий і сухорлявий, він завжди височів над людьми, що його оточували. Вилицюватим обличчям проходило ще кілька гострих ліній, які, здавалося, були в нього від народження. Через них він здавався старим у двадцять і молодим зараз, у сорок п’ять.

Відколи себе пам’ятав, його обличчя вважали потворним, бо воно було непохитне й суворе, а ще — невиразне. Точнісінько, як і зараз, коли він дивився на метал. Це був Генк Ріарден.

Метал піднявся до країв ковша і зухвало та щедро лився через край. Потім сліпучо-білі цівки брунатнішали, а ще за мить відвалювалися чорними металевими бурульками. Шлаки вкривалися товстими гнідими брижами, як земна кора. Де кора тоншала, кратери відкривались, і видно було білу рідину, що кипіла всередині.

В повітрі над головою Ріардена пропливла кабіна крана. Кранівник невимушено посунув важіль, і сталевий гак на ланцюзі опустився, зачепив ручки ковша і делікатно, мов цеберко з молоком, підняв. Дві тонни металу попливли у повітрі до шереги форм, щоб наповнити їх.

Генк Ріарден, заплющуючи очі, схилився на колону, що здригалася, повторюючи рухи крана. Справу зроблено, подумав він.

Один робітник побачив його і схвально всміхнувся, — як побратим і спільник на великому святі, який знав, чому ця білява, висока постать опинилася зараз тут. Ріарден усміхнувся навзаєм. Це було єдине привітання, яке він отримав. А потім він— сухоребрий і з невиразним обличчям — пішов у кабінет.