— Я вирішила ще півроку тому. Чекала, поки Генк Ріарден запустить виробництво.
— Не називай його Генком. Це вульгарно.
— Його всі так називають. Не з’їжджай із теми.
— Чому ти подзвонила йому саме вчора?
— Бо не могла подзвонити раніше.
— Чому не почекала, поки повернешся в Нью-Йорк, і тут…
— Бо я побачила колію «Ріо-Норте».
— Що ж, я мушу все обміркувати, поставити питання на розгляд перед правлінням, проконсультуватися з найкращими…
— Немає часу.
— Ти позбавляєш мені можливості зосередитися, сформувати думку…
— Твоя думка мене не цікавить. Я не збираюся сперечатися з тобою, твоїм правлінням чи з твоїми професорами. У тебе є вибір, і ти зробиш його просто зараз. Скажи «так» або «ні».
— Це безглуздо, свавільно і деспотично…
— Так чи ні?
— Що з тобою? Ти все зводиш до «так» або «ні». В житті немає нічого однозначного.
— Крім рейок. Або ми їх купуємо, або ні.
Вона чекала. Таґґарт мовчав.
— То як? — спитала вона.
— Ти береш на себе відповідальність за це?
— Беру.
— Вперед, — кинув він і хапливо додав: — Але на власний ризик. Я не скасовуватиму твоєї угоди з Ріарденом, але й не захищатиму її на засіданні правління.
— Як знаєш.
Даґні зібралась іти. Таґґарт нахилився над столом, вочевидь, не бажаючи такого фіналу розмови.
— Ти ж розумієш, що це тривала процедура і самої лише розмови зі мною замало? — запитав він з надією. — Втілити це рішення не так уже й просто.
— Аякже, — мовила вона. — Надішлю тобі докладний звіт, який підготує Едді і який ти не читатимеш. Едді все зробить за тебе. Сьогодні я вирушаю у Філадельфію на зустріч із Ріарденом. Попереду в нас багато роботи.
І додала:
— Все просто, Джиме.
Даґні вже розвернулася до дверей, аж він знову заговорив, і, здавалося, слова його геть недоречні.
— Тобі все сходить із рук, бо в тебе щаслива вдача. Інші так не можуть.
— Не можуть що?
— Всі люди як люди. Вони чуйні. Вони не можуть присвятити все своє життя металам і двигунам. Тобі пощастило — в тебе немає жодних почуттів. І ніколи не було.
Вона глянула на нього, і здивування в її темно-сірих очах поволі змінила незворушність, а потім виник невластивий і дивний для неї вираз утоми. До того ж відбивалося в них дещо значно більше, ніж могла вмістити в себе ця мить.
— Так, Джиме, — мовила стиха. — Я ніколи нічого не відчувала.
Едді Віллерс провів Даґні в її кабінет. Щоразу, коли вона поверталася, він відчував, як світ чіткішає, простішає і стає цілком стерпний; напади безпричинної непевності відступали. Він був єдиною людиною, яка вважала цілком природнім перебування Даґні — жінки — на посаді виконавчого віце-президента величезної залізниці. Десятирічною дівчинкою вона сказала йому, що колись керуватиме залізницею сама. І зараз цей — уже доконаний — факт дивував його аж ніяк не більше, ніж ота давня обіцянка на лісовій галявині.
Коли вони зайшли в кабінет, і Даґні сіла за стіл переглядати підготовлені для неї папери, він уже почувався, наче у власній машині, коли мотор заведено, а колеса готові рвонути вперед.
Коли збирався виходити, раптом згадав про ще одну справу:
— Оуен Келлоґ із відділу Терміналу просив призначити з тобою зустріч.
Даґні здивовано звела очі.
— Цікаво. Я саме збиралася його покликати. Скажи, нехай приходить. Він мені потрібен…
— Едді, — додала вона раптово, — але спершу попроси з’єднати мене з Аєрсом із компанії «Музичне видавництво Аєрса».
— З музичним видавництвом? — перепитав він.
— Так. Хочу дещо довідатися.
Коли ввічливо-нетерплячий голос містера Аєрса поцікавився, чим може прислужитися, вона запитала:
— Скажіть, чи написав Річард Гейлі новий концерт для фортепіано з оркестром, п’ятий?
— Міс Таґґарт, п’ятий концерт? Ні, звісно ж, не написав.
— Ви впевнені?
— Абсолютно, Міс Таґґарт. Він уже вісім років нічого не писав.
— То він іще живий?
— Авжеж. Хоча… Не можу стверджувати напевно, адже він цілком відійшов від публічного життя. Та якби він помер, ми б неодмінно про це дізналися.
— А якби він написав щось нове, ви б теж дізналися про це?
— Безперечно. До того ж, перші. Ми видавали всі його твори. Але він перестав писати.
— Ясно. Дуже вам дякую.
Коли Оуен Келлоґ увійшов у кабінет, Даґні втішилася, подивившись на нього. Було приємно, що вона правильно запам’ятала його зовнішність. Лицем він нагадував молодого мастильника в потязі, — обличчя людини, з якою вона готова була працювати.
Читать дальше