Фенні Флеґґ - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

— Ще один п’яний негр… Бачите, що буває, коли з ними по- доброму?

Обдерши собі долоні й коліна об бетонну доріжку позаду універмагу, на яку його штовхнули, Артис сів на трамвай, що прямував на південь, і зайшов за дерев’яну перегородку з написом «Кольорові». Опустившись на сидіння, він гадав, чи дівчина в універмазі була все ж таки Кларисою.

Багато років по тому, коли Клариса вже була одружена й мала дітей, вона увійшла до кав’ярні Бриттлінґа, де він працював офіціантом, і дала йому 25 центів на чай. Але не впізнала його, як і він не впізнав її.

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

10 серпня 1949 р.

Смуга невдач

Мабуть, ми старішаємо або втрачаємо глузд… Моя друга половинка, Вілбур, повертається додому третій день поспіль зі скаргами на головний біль. Хіба є щось у світі щось гірше, ніж чоловік, у якого невеличка мігрень? Ось чому, напевно, дітей народжуємо ми…

А мені самій було нестерпно читати газету, тож учора вранці я поїхала до Бірмінгема, щоб перевірити свій зір і — треба ж таке! — надягла окуляри Вілбура, а він начепив мої. Наступного разу купимо собі оправу різного кольору.

Утім, у мене все не так уже й погано. Чула, нещодавно була пожежа в салоні краси Опал, а Бідді Луїз Отис, якій у той час саме робили перманентну машинну завивку, заволала, як різана, бо думала, що то її голова горить. Насправді ж зайнявся жмут старого волосся в кошику для сміття. Вередлива Пташка, помічниця Опал, загасила вогонь, і все владналося.

Не забудьте проголосувати. Ніхто не висував свою кандидатуру проти Ґрейді Кілґора, але йому буде приємно, тож зробіть це все одно.

До речі, про Джаспера Піві знову написали в «Рейлроуд ньюз», і можна собі уявити, як пишаються Онзелл і Великий Джордж.

Дот Вімз

P. S. Клуб «Маринований огірок» знову провів щорічну церемонію «Пустощі з морозилки», і було весело, як завжди. Моя друга половинка знову заспівав «Червоні вітрила на заході сонця». Вибачте, друзі… Просто не можу змусити його вивчити ще одну пісню.

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

14 вересня 1986 р.

Евелін і місіс Тредґуд гуляли на задньому подвір’ї, коли в осінньому небі над їхніми головами, радісно ґелґочучи, пролетіла зграя канадських гусей.

— Ох, Евелін, хіба вам не хотілося би полетіти разом із ними? Цікаво, куди вони прямують?

— Та кудись у Флориду чи, може, на Кубу.

— Ви так гадаєте?

— Напевно.

— Що ж, я б не проти полетіти до Флориди, але нізащо у світі не хотіла б опинитися на Кубі. Смоукі часто говорив, що ці гуси — його приятелі, і коли ми питали, куди він укотре зібрався, той казав: «Та просто йду слідом за дикими гусьми».

Вони проводили птахів очима, доки ті не зникли з очей, і продовжили свою прогулянку.

— Ви любите качок?

— Авжеж. Вони гарненькі.

— А я просто їх обожнюю. Я сказала б, що завжди любила дзьобастиків.

— Кого?

— Дзьобастиків. Ну, знаєте, свійська птиця, гусочки, курчатка, півники.

— А-а-а.

— Ми з Клео щоранку пили каву на задньому ґанку, дивилися, як сходить сонце, і слухали птахів… Завжди випивали три-чотири горнятка доброї міцної кави «Червоний діамант», їли тости з персиковим або м’ятним повидлом і розмовляли — ну, тобто я розмовляла, а він слухав. До нашого будинку прилітало так багато гарненьких пташок: вивільги, малинівки і найкрасивіші голуби. Таких птахів, як раніше, уже не побачиш.

Одного дня Клео вийшов надвір і показав мені на старих чорних дроздів, що сиділи на телефонних проводах перед будинком. Він промовив: «Думай, коли щось кажеш по телефону, Нінні, ти ж знаєш, що вони підслуховують те, що ти кажеш. Вони все чують своїми лапками».

Вона глянула на Евелін.

— Можете в це повірити?

— Ні, я впевнена, він лише жартував з вами, місіс Тредґуд.

— Що ж, може, й так. Та після того, коли б я не збиралася повідомити якусь таємницю, я визирала надвір і переконувалась, чи їх там немає. Дарма він мені це сказав — знав же, як я люблю пліткувати по телефону. Зазвичай я теревенила з усім містом.

Гадаю, у свої найкращі часи Вісл-Стоп налічував до двохсот п’ятдесяти мешканців. Але після того, як більшість поїздів припинила ходити, люди просто розлетілися від нас, наче перелітні птахи… поїхали до Бірмінгема чи ще кудись і більше не повернулися.

Там, де було кафе, тепер стоїть «Біг Мак», а біля шосе побудували супермаркет, куди любила ходити місіс Отис, бо збирала купони на знижки. Але я ніколи не могла знайти в ньому того, що шукала. До того ж від тамтешнього світла так болять очі, що я вважала за краще ходити до бакалії Осі в Трутвіллі й купувати там усе, що треба.