Тож вона віднесла свою маленьку донечку до Сипсі, повернулася додому й злягла в ліжко, помираючи від кохання.
Ніхто нічого не міг удіяти. Опал приходила до неї та благала повернутися до роботи в салоні краси, але Вередлива Пташка продовжувала лежати, день у день потягуючи джин «Індичка» і слухаючи одну й ту саму пісню. Сипсі казала, що краще б Ле Рой помер, ніж жив з іншою, бо два місяці безперестанного самотнього пияцтва не принесли Пташці жодного полегшення.
Щасливим чином слова Сипсі виявилися пророчими, бо містер Ле Рой Ґрумз пішов з цього світу, діставши в скроню іграшковим залізним самоскидом одного з окторончиних дитинчат.
Коли Вередлива Пташка дізналася трагічну новину, вона встала з ліжка, пішла до ванної кімнати і вмилася. Потім зробила собі на сніданок яєчню з беконом, кукурудзяну кашу з гострим соусом, печиво з маслом і сиропом «Іґл Бренд» і три горнятка гарячої кави. Вона прийняла ванну, вдяглася, трохи змастила волосся персиковою олією «Діксі», нахилилась до дзеркала, щоб нанести потрійний шар яскраво-помаранчевих рум’ян і того ж кольору помаду, а тоді вийшла з дому і вирушила гуляти Бірмінгемом.
За тиждень вона повернулася в супроводі ошелешеного юнака в картатому капелюсі з зеленим пером і коричневому габардиновому костюмі.
Меморіальна баптистська церква імені Мартина Лютера Кінґа
Південна 4-та авеню, 1049, Бірмінгем, Алабама
21 вересня 1986 р.
Евелін обіцяла місіс Тредґуд, що піде зі своїми тривогами до Господа й попросить у Нього допомогти пережити цей скрутний час. На жаль, де шукати Господа, жінка не знала. Вони з Едом не бували в церкві відтоді, як діти виросли. Але сьогодні Евелін відчайдушно потребувала допомоги, когось, на кого можна покластися, тож вдяглася й поїхала до Пресвітеріанської церкви на Гайленд-авеню, членами якої вони колись були.
Але, діставшись туди, з якоїсь неясної причини вона просто проїхала далі. Коли ж спохопилася, то побачила, що знаходиться в іншому кінці міста на парковці перед Меморіальною баптистською церквою імені Мартина Лютера Кінґа — найбільшою негритянською церквою в Бірмінгемі. Евелін не розуміла, що вона тут, у біса, робить. Може, це через те, що вона місяцями слухала про Сипсі та Онзелл. Вона не знала.
Усе своє життя вона вважала себе людиною ліберальних поглядів. Ніколи не вживала слова «нігер». Але з чорними спілкувалася не більше, ніж решта білих середнього класу до 60-х років — здебільшого обмежувалася знайомствами серед прислуги, своєї та подруг.
У дитинстві, коли тато відвозив покоївку додому — до південної частини міста, вона іноді їздила разом із ним. Дорога тривала лише десять хвилин, але для неї це було наче подорож до іншої країни: музика, одяг, будинки — усе було геть інакше.
На Великдень вони їздили туди, щоб помилуватися на новомодні великодні вбрання тутешніх мешканців: рожеві, пурпурові, жовті — і відповідного кольору капелюхи з перами.
Звичайно, тільки чорні жінки працювали в будинках. Щойно поблизу траплявся чорний чоловік, її мати впадала в істерику і кричала, щоб донька швидше бігла вдягнула халат («чорний чоловік поблизу!»). До сьогоднішнього дня Евелін почувалася незручно в присутності чорних чоловіків.
Крім того, ставлення її батьків до чорних було типовим для того часу. Здебільшого поблажливе, як до чарівних, кумедних великих дітлахів, про яких треба дбати. У кожного в запасі була смішна історія про те, що сказала чи зробила його служниця, і всі здивовано хитали головами, коли заходила мова про те, як багато дітей вони народжують. Багато хто віддавав їм свої старі речі й залишки продуктів, допомагав у скрутних ситуаціях. Та коли Евелін підросла, вона більше не їздила до південної частини та практично не згадувала про її мешканців — надто була зайнята власним життям.
Тож коли в 60-х роках почалися заворушення, вона, як і більшість білого населення в Бірмінгемі, була шокована тим, що відбувається. І всі дійшли згоди, що то «не наші негри» збунтувалися, а підбурили їх агітатори, прислані з Півночі.
Само собою вважалося, що «наші негри дуже задоволені своїм життям». Роками пізніше Евелін гадала, де був тоді її здоровий глузд і як вона не усвідомлювала того, що коїлося в її ж місті.
Після того як драматичні бірмінгемські події потрапили в пресу й на телебачення, люди були збентежені й засмучені. Ніхто вже не згадував про численні добрі справи, що траплялися між двома расами.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу