Фенні Флеґґ - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Трейвіс, який цього ранку вже встиг випалити два косяки, блукав навколо, штурхаючи чоботом грудки вивернутої землі, і щось бурмотів собі під ніс.

— Гей, чуваче, глянь-но на це лайно. На це велике суцільне лайно…

Дуже скоро Генк зробив перерву на обід, і Трейвіс покликав його:

— Гей, чуваче, лише поглянь на цю гидоту!

Генк підійшов і зазирнув у землю, яку щойно розрив. У ній було повно риб’ячих голів, від яких здебільшого лишилися щелепи з маленькими гострими зубами; упереміш із ними валялися висохлі курячі й свинячі черепи давно з’їдених на вечерю тварин, про яких уже давно забули.

Будучи сільським хлопцем, Генк звик до подібних видовищ, тож, глянувши, він тільки й промовив:

— Оце так-так.

Хлопець повернувся і сів, відкрив своє чорне олив’яне відерце з обідом і взявся за один із чотирьох сендвічів.

Трейвіс, досі вражений знахідкою, продовжував роздивлятися. Він став блукати серед кісток, черепів і зубів, примовляючи:

— Господи Ісусе! Тут, мабуть, сотні цих штукенцій! Що вони тут роблять?

— А я звідки, в біса, знаю?

— Дідько, чуваче! Усе це до біса дивно.

Генк, якому вже почало робитися зле, вигукнув:

— Чорт забирай, це лише купа свинячих голів! Не наїжджай на мене!

Трейвіс хвицнув по чомусь ногою й завмер як укопаний. За хвилину він дивним голосом промовив:

— Гей, Генку…

— Що?

— Ти коли-небудь чув про свиню зі скляним оком?

Генк швидко підвівся і підійшов глянути.

— Отакої… — промовив він. — А щоб я в пекло провалився!..

Вісл-Стоп, Алабама

13 грудня 1930 р.

Рут і Іджі залишили кафе й відправилися до великого будинку — відвідати матінку Тредґуд, яка занедужала. Сипсі, як завжди, прийшла посидіти з малюком. Сьогодні вона взяла з собою Артиса, свого одинадцятирічного онука з синіми яснами, аби той потім провів її додому. Він був справжнім чортеням, проте встояти перед ним вона не могла.

Була восьма година, Артис спав на ліжку. Сипсі слухала радіо й доїдала те, що лишилося від смажених хлібців із чорною патокою.

— А зараз творці нового «Ринзо Блю» з натрієм подадуть вам…

Знадвору не чути було нічого, окрім шерехтіння листя, коли чорний пікап з джорджійськими номерами та з вимкненими фарами зупинився на задньому дворі кафе.

За дві хвилини п’яний Френк Беннетт копняком відкрив двері чорного ходу й увійшов крізь кухню до задньої кімнати. Наставивши пістолета на Сипсі, він попрямував до дитячого ліжка. Жінка встала й кинулася до дитини, але він схопив її за комір і жбурнув через усю кімнату.

Вона знову підскочила на ноги і крикнула:

— Не чіпай немовля! Це дитина міз Рут!

— Геть від мене, чорнопика, — він навідліг ударив її прикладом пістолета, з такою силою, що вона впала непритомна і з її вуха тонкою цівочкою потекла кров.

Артис прокинувся і з криком «бабусю!» кинувся до неї, тоді як Френк Беннетт, узявши дитину, рушив надвір крізь задні двері.

Тієї ночі був молодий місяць. Світла вистачило Френку якраз на те, щоб знайти дорогу назад до свого пікапа. Він відчинив двері й поклав мовчазне дитя на переднє сидіння. І вже сідав до кабіни, коли раптом почув звук у себе за спиною — немов щось важке налетіло на пеньок, укритий ватною ковдрою. То був звук від удару двокілограмової пательні об його чорняву ірландську голову — за частку секунди до того, як цей удар розпанахав йому череп. Він помер раніше, ніж упав на землю, а Сипсі тим часом вже поверталася до будинку з дитиною на руках.

— Ніхто не забере цю дитину, поки я жива. Ні, сер.

Френк Беннетт не уявляв, що вона підніметься з підлоги. А тим більше не уявляв, що ця худа невисока чорношкіра жінка з одинадцяти років майстерно вправлялася з двокілограмовими пательнями. Він недооцінив супротивницю, і це була його фатальна помилка.

Коли Сипсі проходила повз остовпілого Артиса, той помітив незвичний дикий блиск у її очах. Вона сказала:

— Іди приведи Великого Джорджа. Я вбила білого чоловіка, вбила на смерть.

Повільно, навшпиньках, Артис наблизився до вантажівки — туди, де лежало тіло Френка. Аби краще роздивитись його, Артис схилився і побачив, як у місячному сяйві виблискує скляне око.

Він побіг через залізничні колії так швидко, що не встигав переводити подих, і ледь не задихнувся дорогою додому. Великий Джордж спав, але Онзелл була ще на ногах і поралася на кухні.

Він залетів у двері, тримаючись за бік, у якому нестерпно кололо, і видихнув:

— Мені потрібен тато!