Мартін Андерсен-Нексе: Довічний раб

— Ану чи ти зумієш покрутити так, щоб вода досягла до тата? — сказав Матіс, відступаючи до дверей; він уперше назвав себе татом.

Хлопчина все ще боязко підійшов до точила, та швидко розгулявся і забув про страх. Матіс теж тішився, дивлячись, як вода здіймалася з-під каменя, мінилася опаловими барвами і, мов півнячий хвіст, дугою спадала додолу. Він надолужував, хоч трохи запізно, своє дитинство і грався так само захоплено, як і малий.

Перший час Ганс був ще не сміливий, і Матісові самому доводилося підходити до нього. Батька журила, навіть сердила синова недовіра, але що він мав діяти? Матіс, як міг, розважав хлопця, ходив рачки, вдаючи звіра, а як і це не допомагало — зваблював його точилом.

Та ось малий сам підійшов до батька й тицьнув свою ручку в його велику долоню. Матіс здивувався, як швидко дитина може все подарувати й забути, і йому стало соромно.

Чогось незвичайного годі було по цьому сподіватися: серце Матісове давно вже запеклося, і йому важко було перемогти себе. Але з хлопчиком він немов заново переживав своє дитинство, таке, як воно мало бути. Тому він уже не міг жити без малого.

Точило стало початком усього: розваг і спільної праці. Ганс підростав, і дитячі забави заступила ще цікавіша за них робота: хлопець навчився ловити рибу, давати собі раду з вітрилом, допомагав батькові в полі. Вони завше й скрізь були разом, не могли обійтися один без одного, і поволі їхня приязнь міцніла. Всі люди вважали Матіса за незрозумілого дивака, і тільки з хлопцем він почувався добре.

«Не хочу, щоб його життя склалося так, як моє», — казав Матіс сам со^і й дбав, щоб син мав більше волі. Коли інші заводили мову про Гансове прийдешнє, Матіс сердито перебивав їх: мовляв, хлопець, як настане час, сам собі вибере те, чого захоче.

Матіс добре знав, чого той захоче, знав набагато раніше за самого Ганса. І журився тим. Однак поборов у собі прикре почуття і після конфірмації сам повіз сина до міста й напитав йому роботу на судні. А вернувшись додому, відразу подався до дровітні. Тепер він там сидів цілими днями, думав свої гіркі думки й мимохіть колупав нігтем м’який точильний камінь. Життя без хлопця стратило для нього всякий глузд.

Коли за кілька тижнів Ганс приїхав і заявив, що його звільнено, бо судно стало текти і його треба лагодити, Матіс знову ожив.

Він розумів, що повинен вилаяти хлопця: хто ж вертається додому, коли треба пошукати собі іншої роботи. Але не лаяв і ще дужче прихилився до нього.

Пораючись разом коло якогось діла, вони часто обмірковували, де б знайти Гансові іншу роботу, і Матіс щиро хотів цього, він ніколи не стояв хлопцеві поперек дороги.

Протягом зими не трапилося доброго місця, а весною Ганс заявив, що хоче вчитися на столяра; столярові, мовляв, більше платять на судні. Матіс мав про це свою думку, але не дуже переконливу, і кінець кінцем вийшло так, як захотів син.

Улітку нарешті помер господар хутора. Матісові батьки ще жили, тільки були вже зовсім немічні. Їх лише підтримувала надія переїхати колись до Лаугора. Матіс волів би продати хутір, але старі та Боділь не погодились… Вони всі троє перебралися туди, а Матіс залишився в хатині сам. Що йому робити на хуторі? Батьки й дружина були йому байдужі, вони тільки міцно сплутували його. Тепер нарешті він їх спекався. Щоправда, він не став вільний та й ніколи не стане: надто довго ті пута його зв’язували. Але тепер вони вже хоч не так його муляли. Тут, у хатині, він мав усе, без чого не міг жити, — море, що співало йому свою пісню від самого його народження, й хлопця!

Хлопець мешкав з батьком, поки вчився, і Матіса гріла його присутність. Йому було тяжко думати про те, що рано чи пізно Ганс його залишить: хлопець-бо тримав його на світі, ним він жив і дихав. Для себе він уже нічого не бажав, а вдовольнявся тим, що сліпо любив сина й пишався ним. Матіс уже не прагнув вихопитися в широкий світ: нехай те, чого він сподівався в житті, здійснить його син.

Ганс повинен прожити життя за нього; все, чого йому не довелося зазнати замолоду, нехай зазнає його син. Тільки ж не витримає він розлуки з хлопцем!

Але поступово його почало мучити сумління; він дорікав собі, що прийняв синову офіру й залишив його вдома. І настав день, коли він нарешті збагнув, що стоїть Гансові поперек дороги, так само як колись його батьки стояли поперек дороги йому. Матісові було дуже боляче, проте він бачив перед собою тільки одну, страшну раду: знову рокувати себе на самоту. Він мав добровільно відіслати від себе єдину істоту, що гріла йому серце, сповнювала втіхою. Матіс, що звик усього відрікатися, цього разу твердо наполіг на своєму.