Мартін Андерсен-Нексе
Дитя кохання
Ось вам історія Боліни — «дитя кохання», сама вона вперше спізнала ласку на сімнадцятому році життя: приголубив її в темному кутку за сходами чужий-чужісінький чоловік, що мав намір просто потішитись нею.
Але почнімо з самого початку, що корінням своїм сягає далеко, аж ген до великого небуття. Там повстала Боліна, звідти її щедро узброєно всіма тими прикметами, без яких, властиво, такі створіння, як вона, навряд чи вибилися б на поверхню життя.
Сама творча потуга природи, що так нещасливо викликала Боліну з сірого небуття до гіркого земного існування на її власну відповідальність, не посідає жадного життєвого тепла. Той величний символ дівчинка мала дістати, коли вступала в життя; однак серце, під яким її ношено й від якого їй належало б успадкувати почуття любові й людяності, було крижане з ляку перед наслідками.
До зачаття Боліни спричинилася гулянка в лісі, розпалена танцями дочка хуторянина й шанолюбний наймит, а керувало вчинком тверезе наймитове прагнення піднятися до становища господаря. Розрахунок не вдався, тому ще до народження дитини визначено її долю. Станові гордощі були дужчі за сором, і наймита прогнали з хутора. А дочку, після того як не помогло жадне знахарське зілля, послали до столиці «на курси хатнього господарювання». Либонь, через це й пішли різні чутки, бо не завше буває, що хтось їде з дому…
В селі життя плине так само рівно й тихо, як росте озимина в полі, — Боліна нічого не могла змінити. Жнива наставали як природний наслідок весняної сівби, хрестиком у календарі відзначувано день, коли злучали худобу. Кожного дня щось творилося, але це не збивало хлібороба з пантелику. А як випадало щось несподіване, то, за давнім звичаєм, запрошувано пастора й виношувано його на драбині з хати, щоб вів прогнав бузька: той бешкетник, мовляв, надто поспішився.
Боліна нікому не загрожувала своєю появою. Їй було досить свого клопоту: боротися за місце в житті. Коли ж вона — трохи невчасно — пробила собі дорогу в світ, усе вже так було влаштоване, що з самого початку про неї ніхто не мав знати. За певну суму грошей її взяла до себе родина одного п’яниці кравця, що тільки й жила з таких приймачат. Далі вона вже мала сама дбати про себе.
Мати її хутенько вернулась додому, рум’яна, бадьора й весела, немов нічого й не сталося. До ній годі було щось упізнати, хіба лиш груди стали пишніші. Отже, як щось і було, то вона добре замела за собою сліди. Ніяких таємничих зв’язків із кимось у місті; нічого підозрілого в її поведінці тут; ніде з землі не вистромлювалася дитяча ручка, що засвідчила б проти неї. Виявляється, все те — брехня, наймит просто великий хвалько. Знову ж таки, всяк по-своєму добрий, а чого око не бачило, а вухо не чуло, те й серцю нічого не каже! До того ж дівчина була єдина спадкоємиця багатого хутора.
А все ж дещо з людського поговору до неї пристало, і вона, хай там як, трохи спала з ціни, так само як спадає з ціни найкращий одяг, коли його бодай раз убирано — хоч би тільки до шлюбу в церкві. Їй дістався вдівець, та ще й без грошей. Але він став господарем на хуторі й подбав, щоб її рум’яні щоки та пишне тіло не зів’яли марно. Вона породила в чесному шлюбі кілька дітей і виховала їх працьовитими та побожними; відгомін далекого дитячого плачу не тривожив її праведних днів і не відганяв уночі сну. Сумління її було спокійне тим спокоєм, що його дає напханий гаманець; адже заплачено готівкою за те, щоб розвіяти неславу, хоч не одна, нею бувши, кинулася б у мергельну яму.
Боліна й плакала не дуже голосно. Між нею і світом, що до нього вона мала б належати, пролягала прірва. Здавалося, що дитина знала про це від самого свого народження й наперед відмовилася вимагати чогось. Властиво, вона не мала права жити, бо гроші, заплачені за неї, скінчилися протягом першого року; то навіть було нечемно з її боку триматися довше, ніж ставало грошей; названі батьки так і дивилися на це — як на Болінику каверзу, й відповідно її трактували.
її тримали надголодь або й зовсім голодною, зате часом перегодовували, що було для неї, либонь, найнебезпечніше. Однак Боліна все витримала.
Підростаючи, вона — швидше схожа на обтягнений шкірою кістяк, ніж на живу істоту, — бавила інших приймачат, що їхня доля ні на волосинку не відрізнялася від її власної. Вона бачила, як декотрі з тих бідолах тихо, майже непомітно покидали цей світ, а декотрі чіплялися за життя з незбагненною впертістю. Смерть не здавалася Боліні чимось страшним — її маленькі зведені брати й сестри не дуже мінялися до й після тієї миті, яку названі батьки вважали за вирішальну. Колір шкіри був той самий, тільки легенькі корчі, ледь чутний писк — і кінець.
Читать дальше