Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць

Тепер я впізнав стару: вона з північного кварталу. І почав розуміти її.

— Вона їде вмирати, — втрутилася молодша жінка, і голос їй уривався на кожному слові. — Вона вже он яка стара. А от ми їдемо, бо хочемо жити. Еге ж, вибачте, що я розмовляю так нерозбірливо: це тому, що вони продали мою штучну щелепу на важливіші потреби…

Жінка закашлялась, і аж тепер я завважив, яка вона худа. Почали кашляти й чоловік та діти, сухим, глухим кашлем, наче в них не лишилося легенів.

— Це сухоти, — прошепотіла жінка. — Ми всі їх дістали. Але тепер їдемо на узбережжя й видужаємо. На узбережжі таке здорове повітря.

— Аби тільки не було запізно, — каже бабуся. — Надто пізно ми, бідаки, починаємо думати про себе.

— Раніше ми не могли. Чоловік мій робив щітки, і нам треба було помагати йому, щоб прохарчуватися. От ми й заслабли на груди.

— А тепер він уже не робить щіток? — спитав я.

Мені всяке спадало на думку: хтозна, може, вони якось зуміли скористатися воєнною скрутою. Вони їдуть на узбережжя цілою родиною; певне, заробили на якій спекуляції, хоч на найдрібнішій.

— Ні, — відповідає бадьоро жінка. — Прийшла ж бо війна, чи, радше, дорожнеча, і дуже нам помогла. Нам уже ні на що не ставало, навіть на хліб, так упали в ціні тих наших дрібка грошей. Та ось ми здибали пророка з Вільномістя…

— Пророка з Вільномістя?

— Авжеж, і він навернув нас на свою віру. Там майже нічого не їдять на знак протесту проти дорожнечі, а тому байдуже, скільки коштує хліб. Та й одежа не зношується, бо кожного, хто вступає в громаду, так убирають, що йому вже того одягу ніколи не треба поновляти. А що всі члени громади подорожують задарма, то й ми надумали собі вирушити на узбережжя, всі п’ятеро.

— То ви не маєте квитків? — спитав я і стурбовано подумав, що ж то буде, як прийде кондуктор.

Жінка, всміхаючись, похитала головою:

— Навіщо нам квитки? І бабуся не має, бо вона також належить до наших. Правда, бабусю? Еге ж, ми своїх завше пізнаємо по очах!

Ту хвилину зайшов кондуктор. Він збудив мого супутника й пробив його та мій квитки, тоді вийшов, навіть не глянувши на решту шістьох пасажирів.

Мій гладкий супутник позіхнув і вмостився спати далі. А жінки знову почали розповідати про свої злигодні й муки, що їх вони зазнали, поки прийшли до нового життя. Чоловік і діти сиділи цілком нерухомо: чоловік якось дивно хрипів, а діти наче зовсім не дихали. Але жінки не могли мовчати: нескінченна повість про страждання лилася навпереміну з їхніх уст, скорботна пісня, що до неї могли приєднатися тисячі інших голосів.

— Тільки подумати, — вигукнула бабуся, — як нам тепер добре! Двічі, коли туга за рідними місцями знемагала мене, я сідала в потяг і збиралась їхати, знала-бо з газет, що по всій Данії що божої днини ходять потяги і що в них є місця. Писали навіть, що багато тих місць вільних. Але щоразу мене ловлено. Мені двічі треба переїздити воду, щоб попасти додому. Один раз я добулася аж до першого переїзду. Але мене завернули назад і торочили щось про кару, хоч я не засіла нічийого місця. А тепер я можу собі їхати, куди лишень хочу.

— Авжеж, усі вільні місця на землі належать нам, — сказала молода жінка, звертаючись до мене, — а їх багато. Якщо тобі скрутно живеться, то приставай до нас. Ми не знаємо, що таке дорожнеча, і всього в нас порівно. В нас нема ані значних, ані пригноблених, усі ми однакові перед лицем пророка з Вільномістя.

Потяг засвистів різко й протягло. Мій гладкий сусід позіхнув і потягнувся — ми доїхали до порона. І не встиг я озирнутися, як пасажири вільних місць зникли.

Я побачив їх знову на пероні, коли вийшов, — їх і ще багато інших, що, певне, теж до них належали. Вони змішалися з «правдивими» пасажирами, переважаючи їх числом. Цілий натовп подорожніх, що стали штурмувати порон.

— Дивний люд подорожує тепер по Данії, — сказав я кондукторові.

Він вражено глянув на мене:

— Це ви про ту зграю торговельних агентів кажете? їх тут повно товчеться цілісінький рік.

Але ті, про кого я говорив, не були примари. Вони засіли верхній поміст, просторий верхній поміст, де звичайно гуляють пасажири першого й другого класу. Засіли так упевнено, наче то для них були призначені невикористані від інших розкоші. Так, я бачив на власні очі, як вони леліли в сонячному світлі, майже зливаючися з ним, пасажири вільних місць.

ЗАРУБІЖНА НОВЕЛА

Книжка п'ята

ВИДАВНИЦТВО «ДНІПРО»

КИЇВ — 1969

Martin Andersen Nexø

LOTTERISVENSKEN

LA CONCHA