Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць (збірка новел)

Та якось, через кілька років, бувши в місті, він надибав ноти нових музичних творів і впізнав у них свої речі, послані до столиці. Один шанований композитор тільки трохи їх обробив і видав за свої власні.

Бон вернувся додому й потрощив на друзки свої й хлоп’ячі інструменти, спалив геть до клаптя ноти й чернетки і суворо заборонив хлопцям не те що торкатися будь-якого інструмента, а й взагалі думати про музику. Аби його воля, він вибив би з них усе, чого досі навчив.

Від того дня Бон зненавидів музику. Він мінився на виду, скоро зачувши згук, схожий на мелодію, а як вулицею йшли мандрівні музики, — навіснів і шукав, на чому б зігнати свою лють. Досі Бон був побожний, а тепер перестав ходити до церкви: боявся церковного співу і ладен був скавуліти, як хворий пес, коли озивався орган.

Він мав восьмеро синів, один менший за одного, наче рурки в органі, і всі музично обдаровані, аж до найменшого, чотирирічного Януса, — то був правдивий геній. Бон із хлопцями вже непогано грали і не раз дуже успішно виступали на великих урочистих святах. Бон мріяв створити оркестр, якого ще світ не знав.

Тепер для хлопців настала скрута. Наче сама природа не хотіла допустити, аби змарнувався такий чудовий хист, — батькова невдача ніби ще збільшила потяг дітей до музики, і вони всіляко знаходили до неї шлях. Одначе батько ловив їх на гарячому попри всі хитрощі й безжально карав, навіть дубцем. Маленький Янус урятував від батька флейту: він сховав її на пасовиську й витягав лишень тоді, коли допевнювався, що поблизу нікого немає. Він викопав собі на узбіччі пагорба яму й ховався туди, як грав, щоб бути в цілковитій безпеці. Але все ж таки батько одного дня застукав його: він розтрощив дерев’яним шкарбаном флейту і, розпалившись, налупцював також і хлопця.

Бон почав заглядати в чарку й дома всім життя не давав. Тільки як дуже впивався, то знову ставав колишнім Боном, починав хвалитися й виробляти розмаїті музичні штуки.

Сини при першій же нагоді один по одному покидали батьківську оселю, а ставши самостійними, знову поверталися до музики, лише додому не зважувалися більше показуватись. Вони працювали каменярами й наймитували. Коли підріс найменший, Янус, брати створили під його орудою оркестр. Слава про них розійшлася по цілому острові. Вони мандрували по всіх його околицях, аж до південного краю, і грали на великих святах. Там я й побачив їх, ще бувши хлопчаком. Які ж то були радощі для самітного пастушка, коли зненацька линула чудова музика й на обрії з’являлося восьмеро молодих братів, награючи на ходу веселих мелодій!

Одного ранку старого Бона знайшли мертвого в траві під вікном, де його сини ввечері грали на святі, — він підкрався послухати їх. Дехто казав, що в нього розірвалося серце з люті, а дехто — що він помер з великого хвилювання.

Усю цю історію я був майже забув. Вона, мов геологічний шар, лежала десь у глибині моєї свідомості під іншими, наверстаними пізніше подіями.

Та однієї неділі минулої зими я загостив до свого земляка, що одружився й осів у Швейцарії. Ми пообідали чудовою данською юшкою з двох гатунків м’яса й підливою з паприки — на честь гостя! І от сиділи ми в господаревому кабінеті, курили швейцарські сигари й почувалися якнайкраще.

— Тепер добре було б послухати, чим дихає наша вітчизна, — озвався господар і заходився коло приймача, — хоч удень і нелегко спіймати нашу любу батьківщину. І це мене дивує, ми ж бо, данці, наче не боїмося денного світла.

Останні слова він проказав так сумно, що я аж засміявся.

— Спробуй на коротких хвилях, — глузливо порадила йому дружина. — Може, так легше буде спіймати вашу миршаву Данію.

Господар крутив настроювач туди й сюди, і, поки він шукав потрібну хвилю, з розмаїтих станцій линули найхимерніші згуки: уривки джазу з Лондона, щось гугняве з Кенігвустергаузена. Часом він блукав десь у світовому просторі, звідки проривалося виття, від якого в мене мороз ішов поза шкірою. І раптом почувся ніжний танцювальний ритм, що взяв нас за душу, але відразу ж зник.

— Оце була Данія! — схвильовано вигукнув господар, пильно шукаючи на тому місці, де була озвалася мелодія.

Кілька разів йому ще пощастило піймати чудові згуки вальса, два-три такти, що хапали за серце, заколисували, плинули… Але вони хутко замовкли, і, поки господар надаремне шукав далі, стиха лаючись, як уміють лаятись тільки данці, ті дивовижні кілька тактів перенесли мене додому, на рідний берег.

…То було ввечері, на свято обжинок. Я принишк у клуні, намагаючись не впадати в око, щоб мене, малого пастуха, не відіслали спати. В клуні йшли горою танці. На столі сидів молодий каменяр і грав на скрипці, а перед ним кружляли пари, аж мені в очах мерехтіло. Господар танцював із Кароліною, невеличкою пухкенькою служницею з прегарними ямками на щоках, а старший наймит — із молодою господинею (диви, зважився!). Він усе не відпускав її, і як музика врешті стихла, скинув куртку й викрутив — така вона була мокра від поту.