— Як я? Та… — почав Матіс і замовк.
— Їдьмо зі мною! Вас тут ніщо не тримає. Ми наймемося разом тут чи на іншому судні. Подамося вдвох у далекий плав, добре, тату?
Матіс сидів згорбившись, наче нічого не чув, чи, може, дослухався до далекої музики. Тоді враз випростався.
— Гаразд, наймемося разом, ти і я, — сказав він і потиснув синові руку. — А тепер гайда на судно.
— То ви привезете два мішки? — спитав Ганс, тримаючись за поруччя.
Матіс кивнув.
Два мішки! Невже хлопець і справді вірить цьому? Молодість знає своє, і не треба бути йому тягарем. Який добрий і чутливий син, а диви — ляпнув таку дурницю. Матіс дістав від життя все, що йому належало, навіть більше, а тепер годі. На судні немає місця для нього!
Він спакував дорожню скриньку й мішок і попросив відвезти їх синові, — сам не зміг, тільки здалеку стежив за човном, аж поки він підплив до судна. Тоді зайшов до повітки з рибальським спорядженням і заходився лагодити мережу. Він відчував, що вітер скоро зміниться і барка, де залишився його син, та решта суден вирушать у дорогу, але навіть не підвів голови.
Він-бо добровільно вернувся в свою в’язницю, то навіщо озиратися назад!
Я сиджу в швидкому потязі і мчу назустріч данському літові. Це один із тих сірих, імлистих днів, коди сонце ховається десь і ллє на землю сріблясте світло. Скрізь тихо, все мерехтить у притьмареному сяєві. Краєвид, що повільно розстеляється перед очима, теж тремтить у теплій поволоці.
Такого дня, коли вологе повітря леліє над лісами й полями, немов зеленавий серпанок, а вода міниться полиском олива й срібла, саме такого дня треба дивитися на Данію. В інших країнах обриси чітко вимальовуються проти далекого неба, що світиться глибокою блакиттю. Тут же немає такої прірви між кебом і землею, небесний простір огортає землю, злагіднює її риси і сам стає до неї подібний. Кожна барва краєвиду облита ним, немовби росою, кожна лінія — немовби легенький слід тих небесних пестощів. Такого дня хочеться взяти всіх своїх земляків і рушити в мандри по Данії, а надто ж тих, хто рідко її бачить або й не бачить ніколи.
Пасажирів у потязі мало; в довгому вагоні, де я сиджу, їх усього десятків зо два, хоч умістилося б сотні з півтори. Тим більше впадають в око вільні місця.
Мого єдиного сусіду вони нітрохи не бентежать. Тільки-но потяг рушив, він зачинив двері купе й запнув завісу на вікні.
— Може, так ніхто більше не зайде, — заявив він.
— А чому, власне, ви не хочете, щоб усі місця засіли пасажири? — питаю. — Як на мене, то приємніше їхати в повному купе, ніж у порожньому!
— Аякже, приємніше! Ані поворухнешся, ані дихнути не маєш чим! Ні, я волію якнайменше сусідів, а найкраще взагалі їхати самому.
З цими словами він відхилився в куток біля вікна й зажмурив очі. А за хвилю вже спав, згорнувши руки на животі.
А все ж таки приємніше, коли в купе ніде повернутися, навіть якщо й буває затісно. Адже найвеселіший повіз — то зовсім не велика ресорна карета з самітним їздцем, що розлігся на м’яких подушках, а переповнений шарабан. Вільні місця випромінюють прокльони, поблизу них згасають хоч які веселощі. А однак такі вільні місця зустрічаємо повсюдно, в кожній царині життя. Огрядна постать мого сусіда поки що панує в купе — певне ж, йому треба чималенько місця, щоб простягтися як слід!
Для більшості пасажирів вільні місця — це тільки змога вигідно простягти ноги, але для декого вони ніби живі живіші навіть, як засядені: вони відслоняють світ людських прагнень і людських утрат. Над вільними місцями завше літає рій стомлених життям людських душ.
Я заплющую очі, зморений миготінням ланів за вікном, а може, й порожнечею, що, немов оскарження, зяє на мене з вільних місць у купе. Хропіння мого супутника теж додає свого, мене змагає сон.
Коли я знову розплющую очі, купе моє повне пасажирів. Коло мене сидить стара бабуся, я вже наче десь її бачив. Вона жовта й зморщена, але всміхається. Скромно сидить, випроставшись, на самому краєчку лавки й підстрибує від кожного поштовху; в своїй накрохмаленій сукні вона скидається на школярку, що їде на вакації, або на птаху, що випадково залетіла сюди й ладна знятися на кожен, бодай найменший, переполох. Інші теж замість зручно вмоститися на лавці, сидять як на голках, рівно й насторожено. То ціла родина: чоловік, жінка й трос дітей. Очевидно, досі вони дуже бідували: щоки їм запали, шкіра посиніла, а під очима залягли глибокі тіні, немов то не очі, а порожні ями. Вони ніби не з цього світу: одяг висить на них негнучкими згортками, як покрівець на мертвому.
Читать дальше