Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць (збірка новел)

Коли я виріс, мрія моя здійснилася: мені чисто випадково трапилося подорожувати разом із ним з чужини.

Це сталося кілька років тому. Я застряг неподалік одного великого середземноморського порту й чекав на якийсь корабель, що довіз би мене додому. Гаманець мій був порожній, я не мав. грошей на залізницю, а пасажирський пароплав, що їздив на батьківщину, відмовився довезти мене задарма. Я мешкав в одному з пансіонів у порту. То був просто шинок, де задля принади день і ніч метлявся неймовірно брудний данський прапор. Щоранку я віддавав два франки за їжу й нічліг, а тоді цілий день вештався по величезній пристані.

Нарешті одного ранку я побачив червоний прапор, що майорів над величезним іржавим судном коло одної з набережних. То була велика пошарпана шхуна «Данія», що прибула зі Сходу, де ловила рибку в каламутній воді під час російсько-японської війни, а тепер поверталася додому. Видно було, що бачила вона всяке.

Тими роками морські фрахти були такі низькі, що не оплачувалося навіть вугілля, витрачене на дорогу. «Данія» мала саме стати на довгу стоянку, коли російська балтійська ескадра вирушала в свою смертельну подорож і шукала вантажних суден, що супроводили б її з вугіллям. То була дуже непевна справа, ціну за фрахт обіцяли вчетверо більшу, і «Данія» відразу запропонувала свої послуги. Так шхуна опинилася на Сході. А попавши туди, робила й усе решту: заходила в Корейську протоку з запечатаними наказами й замаскованим вантажем, завше плавала з пригашеними ліхтарями, обминаючи японські крейсери й підводні міни під час підозрілих рейсів між Порт-Артуром і Владивостоком. Часом можна було загинути, за яку хвилину зникнути без сліду.

Одначе все виходило на добре, і за кожний рейс платили стільки, як за кілька років тяжкої праці.

Тепер війна скінчилася, і, як уже згадувано, вантажна шхуна, товчена-перетовчена, верталася додому. Її кіль так позаростав черепашками, що про путню швидкість годі було й думати, а надто з повним сподом. Шхуні не пощастило знайти вантаж аж до Європи і довелося плисти з зупинками, щоб сяк-так виплатилася дорога. З Японії вона взяла повний вантаж вугілля до Гонконга й Бангкока; в Бангкоку тільки чверть вантажу збіжжя й тикового дерева до Гамбурга; тоді в Сінгапурі трохи кори, що нею дублять вітрила та іншу рибальську снасть, теж до Гамбурга. З Сінгапура шхуна вирушила до Рангуна — забрати риж до Данії, а тут, у Мессіні, наповняла свої бункери помаранчами для Копенгагена, кінцевої своєї зупинки.

Капітан погодився взяти мене, лише просив, щоб я негайно перебирався на судно, бо хотів за кілька годин рушати далі, як тільки закінчать вантажити помаранчі. Він послав зі мною одного матроса, допомогти перенести мої речі.

— Тільки зробіть мені ласку, не спускайте його з ока, — сказав капітан. — Він чудовий моряк, але як вийде на берег, то так і зслизне, слід по ньому залишиться хіба в корабельній книзі. А як я вже допровадив його сюди, то хочу мати приємність більш-менш щасливо довезти і до Данії.

То був дужий, бородатий моряк років сорока-п’ятдесяти, смаглявий, як метис. У вухах він носив олив’яні сережки, як наші рибалки, а жилаві руки його були геть потатуйовані. Поки нас видно було зі шхуни, він тримався на кілька ступнів ззаду, а як ми завернули в першу ж вулицю, відразу порівнявся зі мною. Деякий час він позирав на мене збоку, ненастанно жуючи тютюн, тоді виплюнув його на бруківку, щоб спорожнити рота, й вигукнув мовою, що тут, далеко від батьківщини, пролунала для мене як музика:

— А добре все-таки вертатися додому! Що там робиться в нашому містечку?

Тепер я також упізнав його. Розмальовані руки, кумедна хода, ніби його ноги й далі пробують, як би твердіше стати на хисткий поміст, — то був Мартин син Петер!

Я довго вже не був на батьківщині, а проте знав краще за нього, що там діється, і про його родину теж. Між іншим, я розповів Петерові, що його найстарша дочка вийшла заміж, відділилася від матері, і що тепер він уже, либонь, має онука.

Та звістка дуже його вразила. Якусь хвилину він ішов мовчки побіч мене, лише завзято жував тютюн. Потім заклав руки за пояс і повільно проказав, наче провадячи далі свою думку:

— Авжеж, отак тиняєшся по світах на якогось дідька — і вічно встряєш у халепу. Але тепер уже годі.

— Ти наче вже не раз казав так, Петере! — обережно завважив я.

— Та воно правда, казав! Але вже цього разу, будь певен, я мав час гаразд про все поміркувати. Бо то не іграшка було крутитись між японськими мінами! Старий і обидва штурмани день і ніч на містку, ще двоє матросів чатують на бакові. І Петер завше один із них. Як тільки залізеш десь у куток трішки подрімати, відразу кричать: «Де в біса той Петер? Він уже спух зі сну! Агов, Петере, не видно там чогось?» — «Видно, капітане, міни плавають з обох боків!» — «От чорт! Нехай плавають, ми проберемось між ними! Ahead!{Вперед! (Англ.) }» Грошиків назбиралася добра купка, і тепер найкраще пристати до берега. Бо в моряків гроші не тримаються: гульк, а вже кишеня порожня. Та й треба якось загладити свою провину вдома.