Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць (збірка новел)

— Ось і наш готель, — пошепки сказав він, захоплено роздивляючись навколо. — Ох і коники! А сіно як пахне! До того ж коні панські, з гною видно. І наймит подався до міста. Все чудово складається. Ну, гайда на сіно, пані!

Він поліз драбиною на горище, а Мальвіна за ним. Вона вибиралася дуже повільно, без потреби затуляючись спідницею, бо Носорова безцеремонність образила її.

Тієї ночі Цареві Навуходоносорові снився безкраїй степ і зоряне небо. Він лаштувався завтра тугіше підперезатися і взяти ноги на плечі, а поки що ліг спочити на духмяній копиці сіна, дивився на гори віддалік і подумки тішився, що скоро побачить світ за ними. Над його головою пропливав безмежний всесвіт і линула неземна музика. Він дослухався до нескінченної симфонії величної ночі, і вона казала йому, що він самітний. Але Цар Навуходоносор тим не журився.

Мальвіна ж була в «Карафці» й танцювала «журавля». Танцюючи, вона граційним порухом підносила сукню, і жовті панчохи було видно аж поза коліна.

Наглядач Петерсен вернувся зі своєю бригадою до притулку й здивувався, що Царя Навуходоносора й досі немає. Не раз бувало, що хтось із притульчан зникав на день чи на два, але здебільшого сам-таки повертався. В кожному разі, втікачів завше легко було знайти, тож не було підстав турбуватися, що Цар Навуходоносор не повертався.

Одначе його таки почали шукати, і в певному місці його сліди збіглися з Мальвіниними: вона також зникла. А що всі знали про колишній їхній зв’язок, то справа зразу набрала трохи поважнішого відтінку. їхні стосунки з родиною у Кристіановій гавані теж були відомі, тому найперше кинулися шукати втікачів туди.

Тим часом господар помешкання вернувся додому і знайшов на ліжку уніформу. Він зразу зметикував, у чім річ, а що це пахло поліцією, то він сам подався до дільниці. Така подвійна тривога підняла на ноги всіх поліцаїв: почалися розшуки, до того ж усі сліди вели на вал коло Кристіанової гавані. Але там-таки й губилися.

Хоч як там було, але втеча цих двох людей, що зазнали життєвого краху, поступово з комічної обернулася на романтичну; чудова літня ніч огорнула їх своєю таємничістю. Може, того вечора коханням було напоєне саме повітря, бо подія та прибрала форми любовної драми. Подано повідомлення до газет, і за ніч якнайдокладніше обстежено рів, прокопаний за валом.

На світанку один поліцай, що знав усі закутки в Кристіановій гавані, почав обходити їх по черзі. Рано-вранці сонце виглянуло з-за далеких гір і залоскотало Царя Навуходоносора в ніс; він прокинувся протер очі й побачив перед собою те, що він найдужче ненавидів, — поліцая! Однак біда його навчила бути привітним до свого споконвічного ворога, і, випручавшись із Мальвіниних обіймів, він, позіхаючи, спитав:

— Що, вставати, чи як?

Поліцай кивнув.

— Ми, звісно, й самі вернулися б, але завше приємніше, коли по тебе приїдуть. Ви ж, певне, з каретою?

— Авжеж, вона чекає на майдані! — засміявся поліцай.

Там таки справді стояв повіз, і всі троє вмостилися в ньому. Мальвіна й Цар Навуходоносор не тямилися з захвату, на їхнє прохання верха повозу не піднімали, і обоє відкинулись на зручному сидінні. Вони верталися з бенкету, трохи приголомшені безліччю вражень; світло й музика все ще паморочили їм голову. Цар Навуходоносор поблажливо махав рукою перехожим, а Мальвіна посилала їм поцілунки. Обоє вони сміялися, а поліцай удавав, що нічого не помічає.

— Кінець принаймні чудовий, — сказав Цар Навуходоносор, коли повіз спинився перед брамою притулку.

Мальвіна нічого не відповіла, тільки приклала вказівного пальця до вуст і повільно схилила голову. І Цар Навуходоносор збагнув той знак: так, певне, у вищому світі дякують за солодощі й шоколад — і поставився з повагою до її мовчанки. Він зняв старого циліндра, глибоко вклонився дамі й переступив поріг притулку, як вельможний гість із Бредгаде, що зласкавився скуштувати страву злидарів.

То був їхній останній бенкет. Мальвіна застудилася тієї ночі і скоро померла, а цар Навуходоносор не мав відваги стинатися сам-один з великим світом. Досі йому щастило, але, передчуваючи поразку в прийдешньому, він волів жити спогадами.

Ось вам історія Боліни — «дитя кохання», сама вона вперше спізнала ласку на сімнадцятому році життя: приголубив її в темному кутку за сходами чужий-чужісінький чоловік, що мав намір просто потішитись нею.

Але почнімо з самого початку, що корінням своїм сягає далеко, аж ген до великого небуття. Там повстала Боліна, звідти її щедро узброєно всіма тими прикметами, без яких, властиво, такі створіння, як вона, навряд чи вибилися б на поверхню життя.