Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Галина Пагутяк

Цього роману могло не бути, якби не моя непояснимо-сильна любов до Львова. Дякую, тобі, Львове, за те, що даруєш моїй душі натхнення, що даєш сили жити далі, незважаючи ні на що…

Слухай… уяви собі: глуха ніч… на чорному небі красується повня… сяйво запаленого ліхтаря злегка освічує мокру від дощу бруківку… під ліхтарем — Він і Вона… Уявляєш? А ще — звучить Музика. Усе це разом — то є Рондо [1] Рондо (від фр. rondeau — «коло», «рух колом») — музична форма, для якої характерне кількаразове повторення основної теми, що чергується з епізодами різноманітного змісту. . Осіннє Рондо місячної ночі, що повторюється знову і знову. Ти чуєш? Дивовижно, правда? Що може бути ліпше за це виняткове єднання?.. Ти їх бачиш? Які вони милі, правда? Так любо дивитись на них… Але… що це? Чи хто?! Якась незвідана химерна сила неначе шкребеться крізь усю цю красу і благодать, щоб розтоптати, знищити, занапастити те світле й чисте, що звучить у Рондо… Нащо це потрібно їй? Либонь, живиться тим, що руйнує все справжнє і прекрасне, і лиш тому продовжує існувати? А… котра година?.. Може, то не ніч? Не ніч, а день насправді, просто темно як уночі… Хто би сказав, котра тепер година?.. Просте, здавалось би, питання губиться в мороці, і відповіді не знайти нізащо у цьому житті… У цьому? Що значить «у цьому»? Яке ж іще може бути життя?.. Хтозна, якесь інше … Слухай, а що то за вулиця? Зовні схожа на вузеньку, затишну львівську вуличку, але… щось не те із нею. Якась вона не така , ця вуличка. Неначе мертва… так… звісно, мертва: будинки сірі і закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них — примарна чорнота… Дерева тут теж мертві. Голі й мертві… Ліхтар щез… Що стало з вулицею? Мабуть, химерна сила вдерлася сюди і зруйнувала всю красу… А що нині за пора? Ніби схоже на весну. Так, це точно весна, на деревах — квіти. Якісь вони чудні й так неприродно звисають із гілля… Так, нині весна. Однак… чому таке гостре відчуття осені? Звідки воно? Уже навіть чути її запах — запах осені… І листя сухе зашурхало під ногами… Як же боляче від цього шурхання… Чи то насправді не листя? Що це за звуки?.. Щось вони нагадують… але що?.. Не можу збагнути… Ґм. Дивно все це… Дивись, квіти на деревах скручуються! Що це з ними? Утім… дерева ж мертві, отже, і квіти мусять бути неживі… Та-а-ак, оце-то місцина… І як сюди занесло цю безталанну? Чому поряд Неї немає Його? Немає Його і їхньої Музики! Є лиш Вона… наодинці з цією химерою. Рондо місячної ночі зруйновано вщент… Слухай, але ж Вона виплутається з усього цього безумного плетива, так уміло зведеного химерою?! Химерою… То вона є чи її не існує насправді? Хтозна… Може, все це лиш марево… А Вона… Вона сильна, то я знаю точно. Утім… передбачити будь-що важко, бо ця химера теж сильна. Та й руйнувати значно легше…

Весною до Степана прийшло кохання. Воно вибухнуло в його серці так раптово й неждано, як грім серед ясного сонячного неба. Все почалося з музики. Якось по обіді він викроїв трохи часу для прогулянки. Бо справ завжди купа, а тут така весна буяє! Поволі чимчикував вуличками міста й насолоджувався дивом, дарованим весною. Аж раптом слух уловив чарівну музику, що линула десь звіддалік. Хтось виконував на фортепіано Шопена. Степан забув про все на світі: куди йшов, про що думав щойно, ущент стерлись із пам’яті проблеми, які діймали його останнім часом, — і щодуху помчав до тієї вулиці, звідки линула музика.

Він підійшов ближче, до самого паркану, за котрим височів невеличкий двоповерховий будинок, красиво обплетений виноградною лозою і щедро обсаджений перед фасадом тюльпанами. Одне з вікон другого поверху було прочинене, і саме звідти лунала музика.

Парубок став у тіні дерева, заплющив очі й з насолодою поринув у дивовижні мелодії, що відтворювались клавішами інструмента. Він обожнював музику: коли слухав її, здавалось, душа возносилась десь у небеса й парила в благодаті, понад усім земним і несуттєвим.

То музикувала панянка, він точно це знав. Так може музикувати лише жінка — трепетно й обережно, душею відчуваючи і проживаючи кожну ноту, кожен звук.

Степан не може сказати точно, скільки там пробув — здавалось, цілу вічність, аж поки не стихла музика. Та йти не збирався. Він мусить побачити ту, хто так нещадно покраяла його душу дивними мелодіями! Мусить!