Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Саме ці слова звучали в Бенедиктових навушниках під час знайомства з новим містом. Він вмикав цю пісню знову і знову, бо вважав, що вона дуже добре відображає його внутрішній стан.

Вона звучала в його навушниках, коли він покидав залізничний вокзал; коли питав у незнайомки, як пройти до зупинки маршруток; коли ховався від дощу під дахом одного з кіосків; коли він вперше дивився на ці вулиці; коли вперше оцінював архітектуру будинків; коли вперше дихав повітрям цього великого міста; коли вперше гуляв бідними вулицями району, де розташований пансіонат, у якому він житиме; коли вперше до всього звикав.

Відтепер вона завжди йому асоціюватиметься з першими годинами нового життя.

Коли Бенедикт стояв перед приміщенням пансіонату, надворі вже вечоріло. Коли він побачив той район, одразу зрозумів, що тут живуть нещасні люди. Вулиці були засмічені; подекуди бродили бездомні пси (чи люди); стіни будинків були розмальовані вуличними хуліганами… та й самі хулігани групувались на лавочках біля під’їздів, тримаючи в руках по банці пива.

Бенедикт тримав у руках карту з завчасно розмальованим у ній маршрутом і дивився на будинок.

— Ну от і все, — мовив він сам до себе. — Це мій дім на майбутні півроку.

Заховавши карту в рюкзак, він піднявся по бетонних сходах до дерев’яних дверей. Видихнув і постукав.

Анна сиділа у своєму кріслі на рецепції, тримала якусь двотижневу газету і відчайдушно пробувала розгадати у ній кросворд. Дівчині не надто добре це виходило, бо зі ста слів, які вона повинна була вписати, вписано було лише одинадцять.

Раптом вона почула стукіт у двері і дуже здивувалась. За весь час, коли вона працювала в цьому пансіонаті, ніхто ні разу не стукав у двері, а одразу заходили.

— Що за?.. — пробурмотіла дівчина. Гість знову постукав. Дівчина поклала кросворд на стіл і крикнула: — Заходьте! Двері відчинені!

Старі двері невпевнено відчинились, і поріг переступив худорлявий хлопець із чорним чубом і маленькими голубими очима. Він дивився на Анну дивним загіпнотизованим поглядом, навіть не моргаючи. Був одягнений у клітчасту сорочку, джинси і кросівки «Nike».

Вона чомусь спочатку теж розгубилась, і молоді люди певний час ніяково стояли в тиші.

— Підходьте, не соромтесь, — нарешті підштовхнула дівчина гостя.

— Доброго вечора, — невпевнено промовив Бенедикт. — Це пансіонат пані Ярини?

— Доброго… Так, це він… Райський куточок у пекельному місті…

Бенедикт усміхнувся. На райський куточок цей пансіонат аж ніяк не змахував, але увагу одразу привернув старий сервант, у якому були поскладані десятки книжок.

— Любите книжки?

— Е-е… Так а хто ж їх не любить?

— Ну, той, хто не читає, — відповіла Анна.

Бенедикт знову усміхнувся.

Дівчина повела далі:

— Ви хочете зняти кімнату?

— Власне, так. Я дзвонив до пані Ярини і домовився з нею про оренду кімнати на півроку… Вона вас не попереджала?

— Так-так… Звісно, попереджала… — пробурмотіла Анна. Дівчина трохи розгубилась — почала шукати на столі порожній бланк для нового жильця. Вийшло трохи незграбно — на підлогу впав її кросворд.

— Я підніму, — зреагував Бенедикт. Коли хлопець підняв газету, йому в очі одразу кинулось запитання, на яке він знав відповідь. — Анна.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Тридцять чотири по вертикалі — Анна, — промовив хлопець, простягаючи дівчині кросворд. — Ім’я головної героїні в другому романі Льва Толстого… Чотири літери… Анна… Власне, Анна Кареніна.

— Ох, ви про це, — мовила Анна. — Я подумала, що ви екстрасенс і відгадали моє ім’я.

Хлопець укотре усміхнувся.

— А я Бенедикт. Дуже приємно.

— Взаємно.

Кілька секунд вони обмінювались мовчазними усмішками.

Згодом про цю зустріч Анна розповідатиме: «У пансіонат, де я підробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповідатиме: «Мені одразу запали в душу її красиві очі». Справді, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромінювали холод, а через те, що були світлими, мов дві засніжені верхівки кам’янистих гір. Сірі, ледь не до білизни.