Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Ого, — вразився Бенедикт і усміхнувся. Вони з Артемом полюють за цією книжкою вже понад рік, і сто гривень — це навіть дешево за таку рідкість.

— То як? Закладати за тебе гроші? Я за годинку маю з ним зустрітись.

— Е-е… Ні… Не варто, мабуть…

— Що?! З тобою все гаразд? — здивувався Артем, голос його здавався стурбованим. — Ти мріяв про цю книжку півтора року! Ти не захворів?

— Слухай… — почав Бенедикт. — Я дзвоню тобі, щоб попрощатись.

Кілька секунд на іншому кінці слухавки не чулося нічого, окрім важкого дихання.

— Ти… Ти зробив це… — після паузи промовив Артем.

— Я зробив це.

— Чому ти мені не сказав заздалегідь? Ми змогли б попрощатись особисто.

— Вибач, я не хотів тебе турбувати. Це сталося спонтанно. Я зрозумів, що втрачаю час; що пора.

— Ого, Бенедикте…Я не знаю, що сказати… Ти хотів цього…. Вітаю тебе… — говорив друг. — Сподіваюсь, це того варте.

— Варте.

— Ну що ж… Усього тобі доброго, друже. Живи кожним днем.

— І ти, — промовив Бенедикт і усміхнувся. — Сподіваюсь, іще побачимось.

— Не сумніваюсь.

Телефонна розмова закінчилась. Бенедикт вийняв сім-карту, розламав її надвоє і викинув у маленький смітничок біля вікна потяга, за яким виднівся світ.

Це було востаннє, коли Бенедикт спілкувався з Артемом. Життя двох юнаків більше не перетинались. Але у серцях одне одного вони назавжди залишаться хорошими друзями.

Проте найголовнішим у цьому всьому було те, що Бенедикт Крех по-справжньому був щасливий. Уперше за довгий час.

Він поглянув на людей у вагоні і замислився про їхні долі. Тобто якими вони можуть бути. Чи є в тому вагоні ще хтось, хто так само, за власним бажанням, залишив усе?

Саме такі рядки написав Бенедикт ранком у цьому поїзді. Літери виходили кривими, бо потяг час від часу трясло. Але головне — зовсім не літери, а слова, в які вони виливаються. І сенс тих слів.

А сенс був дуже простий — хлопець був щасливий, що покинув своє місто. Що розпочне нове життя. Він житиме кожним днем, кожною хвилиною, кожною миттю. Він знайде новий дім і насолоджуватиметься його красою скільки заманеться. А найголовніше — як заманеться.

Пані Ярина Джусь була власницею старенького пансіонату в найбіднішому районі великого міста, в яке прямував Бенедикт. Назва міста в цій історії не має ніякого значення. Місто-мільйонник з купою різноманітних районів; з натовпами людей на вулицях; з багатьма можливостями для розвитку — це імпонувало Бенедикту, ось чому він вибрав зникнути саме сюди.

Але на відміну від нього пані Ярина ненавиділа це місто. Секрет її ненависті, скоріш за все, ховався у тому, що вона просто не любила людей. Їй було шістдесят дев’ять років, вона не мала ні внуків, ні дітей, ні чоловіка. В неї був тільки старий пансіонат.

Саме він їй приносив якийсь дохід, бо вона здавала кімнати різним приїжджим у місто людям. Ціни її були низькі, отож жильців вона мала силу-силенну. Крізь її очі щороку проходили сотні різних людей. Бідних, скривджених; амбітних і не дуже. Вона чула тисячі життєвих історій — великий кусень яких про нещасливе життя. Можливо, саме це вплинуло на її характер. Вона була недовірлива і різка до людей — нікого до себе не підпускала, мабуть, думала, що всі ці біди саме через людей.

Подобалось їй у її сірому потрісканому пансіонаті тільки одне — він давав людям надію на те, що в них усе налагодиться. Бо крім нещасних історій вона також чула чимало людських мрій.

«А якщо мріють — не здаються», — думала Ярина.

На той день жіночка запланувала поїздку на третє міське кладовище, провідати свою померлу шість років тому подругу Анжеліку. Ярина не приховувала, що Анжеліка була єдиною її подругою за все довге життя. Хоча навіть у той час, коли подруга ще була жива, Ярина не виявляла до неї теплоти. Вона була різкою до неї, як була різкою до всіх інших, проте це не заважало їй любити подругу. І тепер не заважало за нею сумувати.