Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Одягнувшись у свій найкращий чорний костюмчик, начепивши на голову чорний капелюшок, повісивши на руку шкіряну (трохи потерту) сумочку, вона вийшла зі своєї кімнати. Коли замикала двері, в кінці коридору, біля вікна, запримітила худорлявого чоловіка у сірому халаті. Чоловік замертво стояв і порожнім поглядом дивився за вікно.

Це було звичною картиною для Ярини — той чоловік щоранку виходив у коридор на другому поверсі пансіонату і мовчки спостерігав за світом крізь вікно.

— Кого виглядаєш, Яроне? — як і кожного ранку, спитала у нього Ярина.

— Її, — сухим голосом, як завжди, відповів Ярон.

Далі діалог ніколи не заходив. Жінка оминула чоловіка і спустилася хрипкими сходами в передпокій, або на «рецепцію», як вона усіх просила називати цю кімнату.

Її не дивували такі люди, як Ярон. Її взагалі мало що дивувало. Ні з ким зі своїх квартирантів вона не зав’язувала тісних стосунків, бо знала, що рано чи пізно вони залишать цей пансіонат, а то й цей світ. Для неї головним було те, щоб жильці вчасно сплачували квартплату, а Ярон оплачував усе вчасно, а то й на місяці вперед.

Незважаючи на те, що рецепція пансіонату була заставлена всіляким барахлом, вигляд вона мала на диво затишний. Скоріш за все, цій кімнаті затишку додавав великий червоний килим, який Ярина колись привезла із Туреччини. А в кутку був маленький стіл, за яким уже сиділа темноволоса дівчина.

Дівчину звали Анною. Їй було вісімнадцять років, вона недавно закінчила школу і була внучкою тієї самої Анжеліки, до якої приготувалась їхати Ярина.

Власниця пансіонату завжди, коли покидала пансіонат, залишала когось, щоб наглядав за порядком під час її відсутності. Раніше Ярина завжди просила про це маму Анни, доньку Анжеліки, — Вікторію. Але це було раніше. Життя змінюється у кожного. І життя Вікторії — не виняток. Зараз вона жила в Польщі з другою дочкою і другим чоловіком. А Анна залишилася з батьком на Батьківщині.

Але не все так сумно. Анна добре спілкується з матір’ю і зовсім на неї не злиться. Колись злилась, але не тепер. Час забирає все, навіть образи. Ти просто все приймаєш. Отож і Анна прийняла, і тепер з радістю Різдвяні канікули кожного року проводить з мамою, вітчимом і сестричкою в прекрасному Кракові.

Їй подобалось її життя. А ще подобалось підробляти у бабусиної подруги Ярини в пансіонаті, бо це було легкою для неї роботою. В її обов’язки входило нічого не робити. Просто сидіти за столиком на рецепції й дивитись маленький телевізор. Хоча були й ті рідкісні дні, коли хтось виїжджав з пансіонату, — тоді треба було впевнитись, що квартирант усе сплатив; забрати ключі і прибрати кімнату для наступного жильця. Лише наприкінці робочого дня треба було вимити підлогу в коридорах і прибрати на кухні. Але з цим Анна справлялась за якісь півгодинки, бо пансіонат не був таким уже й великим — мав тільки сім кімнат для жильців, вітальню, дві кімнати Ярини, дві ванні кімнати і кухню.

— Сьогодні повинен заселитись один хлопець… — заговорила до дівчини Ярина, та раптом зупинилась, бо зрозуміла: та її не чує.

Анна сиділа обличчям до маленького телевізора і пристрасно дивилась в екран; ноги поклала на стіл, а у вухах мала навушники, з яких навіть старій Ярині чувся шалений шум.

Жінка насупила брови і буцнула Анну сумочкою по нозі.

— Ай!

Дівчина підстрибнула, одразу забрала зі столу ноги і витягнула з вух навушники.

— Хто тебе навчив правил поведінки, дівчино? Ти на роботі! — прогарчала жінка в чорному.

— Вибачте, я не помітила вас, — засоромилась Анна.

— Так от, — почала Ярина. — Сьогодні повинен заселитись хлопець… Він до мене вчора дзвонив і казав, що сьогодні після обіду прибуде. Поселиш його в шосту кімнату, тільки глянь, чи там прибрано. Даси ключі, все поясниш і візьмеш платню за півроку. Все зрозуміла?

— Так.

— Тоді це все… Щоб все було добре, поки я не повернусь.

Жінка розвернулась і пошкандибала до виходу з пансіонату.

— «Щоб все було добре, поки я не повернусь», — перекривляючи стару, випалила Анна. Потім виставила в бік старенької два середні пальці й додала: — Гірше вже нікуди!

— Ти щось сказала чи мені почулось? — раптом, уже біля самих дверей, розвернулась Ярина.

— Ні… е-е… нічого… — розгубилась Анна. — До побачення, кажу.

— Ага, — буркнула стара і вийшла.

Рівно о 17:19 на одну з платформ залізничного вокзалу з електрички вийшов Бенедикт. З неба падав літній дощ, і люди чимшвидше бігли в підземний перехід. Бенедикта це вразило; вразив натовп самотніх людей, які для чогось приїхали в це місто. У кожного з них своя мета. За хвилину вони всі розійдуться хто куди, навіть не здогадуючись, що саме з них розпочалось нове Бенедиктове життя.