Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Біля розписаної газети лежала його старенька «Нокія». Зарядка акумулятора була майже виснажена, бо хлопець зробив безліч дзвінків до потенційних роботодавців. Та це було без сенсу, бо всі йому відмовили. Дехто через те, що «вакансія більше не актуальна», а дехто просто питав про вік хлопця і казав, що він іще занадто молодий для такої праці.

У Бенедикта мали б бути страх та безнадія, та хлопець не переймався. Він знав, що рано чи пізно все налагодиться. Від відмов у нього лише розболілась голова, але надія залишалась.

Коли хлопець тер скроні, щоб розслабитись і з новими силами повернутись до пошуків, у кухню зайшов старенький професор Любомир. У руках він мав чашку, тож Бенедикт здогадався, що чоловік прийшов заварити й собі чаю чи кави.

— Доброго дня, — привітався старий. — Вчишся? — зиркнув він на папери перед Бенедиктом.

— Та ні, — буркнув хлопець.

— Допомога потрібна? — Чоловік поставив на плитку чайник і, поки вода закипала, всівся за стіл.

— Дякую, та ви і так не зможете допомогти… — сказав Бенедикт. — Просто настав той час, коли мені пора шукати роботу, щоб мати якісь гроші, а я наївно думав, що запросто її знайду. Нічого, мабуть, треба продовжити завтра, бо аж голова розболілась.

Хлопець підвівся і почав збирати всі сторінки газети, яку так довго вивчав. А після того пошкандибав до виходу з кухні.

— Почекай, — зупинив старий. — Думаю, я таки зможу допомогти.

— Перепрошую? — розвернувся хлопець, у його очах пробігла іскра, а головний біль миттю кудись щез.

— Думаю, ти мені підходиш, — пробурмотів Любомир, але скоріш сам до себе, ніж до Бенедикта.

— Тобто — «я вам підходжу»? У вас є робота для мене?

— Так… Розумієш, скоро почнеться навчальний рік, а я повинен багато чого підготувати і не встигаю… Старість, сам розумієш… Ех, повернути би молодість… — відлітав у свої мрії чоловік.

— Ви б мені шалено допомогли! — не вірив своїм вухам Бенедикт. — Я згоден!

— Ти ж навіть не знаєш, що це за робота, — усміхнувся Любомир.

Хлопцю було начхати. Він не вірив своїм вухам. Для нього це було подарунком з небес, на який він навіть і не надіявся.

— Мені підійде будь-яка робота!

— Ну, значить, ми підходимо одне одному, — мовив чоловік. — Я буду давати тобі завдання, типу знайти якісь рідкісні книги, які потрібні мені для навчальної програми; чи відправити листи на пошті; чи кудись піти; чи щось інше; а ти повинен виконувати. За кожне виконане завдання платитиму тобі — підходить?

— Звісно! Дякую вам! Ви мені дуже допоможете!

— Насправді так само, як і ти мені, — прохрипів чоловік. — І я зможу довіряти тобі важливі папери, оскільки знаю, де ти живеш, — підморгнув він.

Бенедикт усміхнувся, ще раз подякував і, неймовірно підбадьорений, чкурнув у свою кімнату. Там одразу подзвонив до Анни, і вони почали ділитись своїми продуктивними днями, щоправда дівчина не зізнавалась у головній причині, чому її день теж вдався.

Ввечері в Бенедиктові двері постукав Любомир і дав хлопцю перше завдання — знайти рідкісні книги, записані в списку. Професор порадив кілька бібліотек, у яких вони ще можуть бути, бо сказав, що багато вже об’їздив і книг там не знайшов. Також професор сказав, що буде дуже вдячний, якщо Бенедикт їх знайде.

— Мої учні просто повинні познайомитися з тими творами, тож постарайся. Це буде хороший початок нашої співпраці.

І додав, що чимшвидше хлопець їх знайде, тим швидше отримає перший гонорар.

Хлопець вирішив завтра ж вирушити на пошуки, бо йому самому подобалось і видалось цікавим це завдання і він, в принципі, не мав вибору — потрібні були гроші.

Руті Кулаковій насправді було набагато краще, ніж кілька тижнів тому, коли вона проводила сумні вечори в абсолютній самотності. Тепер у неї була Таня, якій можна було вилити душу в будь-який момент. З одного боку, вона раділа, що вирішила відпочити від Гектора (і йому дала змогу відпочити від неї), а з іншого — розуміла, що сумує за ним.

Вона не сумнівалась, що рано чи пізно вони помиряться і вона повернеться додому, та поки вона злилась на коханого і їй комфортно було залишатись у Тані.

Руту гріло якесь дивне відчуття; якась інтуїція, що скоро все зміниться; що скоро повинно відбутись щось грандіозне. Вона не могла пояснити свого передчуття, та тішила себе тим, що, можливо, це повертається її натхнення. Що це відчуття буде наростати і прийде такий момент, коли захочеться сісти і щось написати.

Того ранку Таня ввірвалась у кімнату, де гостювала Рута, з широкою усмішкою на обличчі. Було дуже рано, і Рута ще спала.