Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— А де можна подати заявку? — після цього Анниного запитання у Пилипа остаточно відвисла щелепа.

— Ось, — мовила жінка, все ще дивлячись у монітор. Вона, ніби вже рефлекторно, поклала перед Анною якийсь бланк. — Ви маєте заповнити цю анкету і віднести її в сорок шостий кабінет разом зі зразками ваших робіт… — Врешті жінка відвела погляд від комп’ютера і глянула на годинник, який висів на стіні. — Якщо хочете подати заявку сьогодні, то варто поспішити — за півгодини кабінет закривається і відкриється лише завтра о дев’ятій.

— Зрозуміло, — беручи анкету, сказала Анна. — Дякую.

— Прошу, — повертаючись до справ, відповіла секретарка.

Анні жартома подумала, що вона так зосереджено грає в пасьянс-павук. Дівчина мерщій поспішила до дверей. Ліза і Пилип, шоковані, вийшли за нею.

— Ти що, хочеш стати учасником цієї школи?! — вражено запитала Ліза.

— Ні, — відповіла Анна. Вона підійшла до стола, який стояв у коридорі, і почала вивчати бланк. — Маєте хтось ручку?

— То для чого тобі ця анкета, якщо не хочеш вступати в цю школу?

Анна знала, що не варто гаяти часу, бо хотіла зробити цю справу саме сьогодні, проте повинна була все пояснити друзям, бо вони до кінця нічого не розуміли.

— Розумієте, — повела вона, — я хочу записати в цю школу Бенедикта. Нещодавно я дізналася, що він пише прекрасні вірші… Настільки прекрасні, що я вам їх нізащо не опишу… Не смійтеся, це справді так… Тож я допоможу йому зробити перші кроки… Він може навчитись більшого. Його в цій школі можуть багато чого навчити. Люди можуть помітити його талант.

— Що? — збентежилась Ліза. — А чому він нам не казав, що пише? Він хоча б готовий показувати ці вірші комусь?

— Готовий. Я переконала його у тому, що вірші заслуговують на увагу. А тепер я допоможу йому знайти цю увагу. Це має статись у цій школі.

Ліза і Пилип не змогли знайти слів, щоб описати все, що думають. Анна сприйняла це як розуміння і повернулась до заповнення бланку. На більшість запитань відповідей вона не знала. Їй були відомі лише дата народження хлопця і його ім’я.

— Блін… Ви знаєте його прізвище?

Пилип нервово реготнув, а Ліза підхопилась допомагати Анні і почала напружувати мозок, щоб згадати хоча б якусь інформацію про друга.

— Чекай… Я знала… Щось на К…

— Крех! — згадав Пилип. — Точно, Крех!

Анна вписала ім’я і прізвище хлопця, пропускаючи параграф «по батькові». Далі треба було написати назву міста, з якого він родом.

— Пиши Івано-Франківськ, — сказала Ліза й одразу зловила спантеличені погляди друзів. — Ну що? Він типовий франківчанин… Оця його мова така культурна…

— У цьому щось є, — визнала Анна і вписала це у бланк.

Ось такими зусиллями Анна, Ліза і Пилип заповнили всі поля в анкеті про вступ у Літню школу прози та поезії. Адресу, на котру повинен прийти лист з результатом (чи прийняли Бенедикта, чи ні), Анна вписала свою. Вона не сумнівалася, що його приймуть. Проте, якби раптом таке не сталося, вона вирішила, що не скаже хлопцю про цю спробу, оскільки його це може зупинити знову пробувати показати світу свій талант, — а вона була впевнена, що це його мета.

Кілька хвилин Ліза і Пилип стояли біля сорок шостого кабінету і чекали на Анну, яка пішла подавати заявку. Вона витягнула з сумки Бенедиктів зошит з віршами, зітхнула і зайшла в кабінет. Через деякий час вийшла і сказала друзям:

— Все. Заявку прийняли. Тепер варто чекати на результат.

Всю дорогу додому Анна розповідала друзям про Бенедиктові вірші. Вони все уважно слухали і ділилися здивуванням щодо прихованого таланту друга. В кінці розмови вони були впевнені, що хай би там як Бенедикт говорив, що не має ніякої мети в житті, окрім як жити моментами, він буде щасливий, що про його талант почують.

Тим часом вже кілька годин поспіль Бенедикт вбивав час за безнадійним, як йому здавалося, заняттям — він шукав підробіток. Спочатку він це робив у своїй кімнаті, та потім йому набридло весь час ходити на кухню по черговий запашний чай (якого він випив, напевно, сім горняток), тож він вирішив продовжити пошуки саме там, за кухонним столом.

Сторінки газети оголошень були розмальовані найбільш відповідними для хлопця варіантами праці. Він добре знав, що на щось пристойне його не візьмуть, тож відмічав тільки реальні вакансії, як «різноробочий на будівництві», «прибиральник», «працівник в автомийці» чи «промоутер листівок». Коли він помітив останню вакансію, то згадав того хлопця, який дав йому листівку про стрибки зі «Зміїного шляху». Бенедикту було цікаво, чи в нього теж була така безвихідна ситуація? А може, ще гірша? Бо Бенедикт хоча б мав впевненість, що на кілька наступних місяців в нього є дах над головою.