Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Після того він заснув, а вона майже до світанку читала його прекрасні вірші. Іноді сміялась, іноді плакала, та завжди розуміла одне — Бенедикт незвичайна людина. Вона відчувала гордість, що закохалася саме в нього.

Його вірші, як казала Анна, були мов зірки в зоряну ніч. Ними треба милуватися. Вони також дають відчуття чогось містичного, нескінченного і таємничого. Його поезія впевнює людей у їхній особливості і грандіозності їхнього буття. Ну, Анну, принаймні, вона в ту ніч впевнила. Вона лягала спати, відчуваючи щось магічне. Відчуваючи, що люди — це прекрасні створіння.

Їхні емоції, переживання та й навіть тіла. Все це просто і геніально. Людство прекрасне.

Анна була завойована поезією Бенедикта.

Це була найпростіша в світі любов. Без брехні, сварок і непорозумінь. Вони обоє в ній купались.

Прийшов той час, коли Бенедикт зрозумів, що в нього абсолютно немає грошей, за які жити. Це сталося доволі просто: хлопець відчинив шухляду, в якій зберігав заощадження, і помітив там лише кілька самотніх копійок. Спочатку він відчув страх, а потім вирішив, що потрібно не панікувати, а якось вирішувати цю проблему. Він знав, що таке станеться.

Хлопець взяв із шухляди всі копійки, які там лежали; витрусив рюкзак, і серед сміття знайшлося ще кілька монет; але найбільшу «рибку» він виловив у кишені джинсів — там знайшлася ціла десятигривнева купюра. Взявши ці гроші, він пішов у найближчий до пансіонату кіоск і купив найсвіжішу газету з оголошеннями.

Коли він повертався з газетою до пансіонату, до нього зателефонувала Анна і, як завжди, запропонувала погуляти. Він дуже хотів провести з нею час, та розумів, що затягувати з пошуками праці далі нікуди.

— Вибач, але сьогодні не можу, — винувато промовив Бенедикт. — Мені потрібно владнати деякі справи. Я потім усе тобі розкажу.

Він поки не хотів розказувати дівчині про свої фінансові справи, оскільки знав, що вона кинеться йому допомагати, а це він хотів зробити сам. За нього завжди вирішували все батьки, йому хотілось хоча б раз зробити все самому.

— Дуже прикро, — мовила Анна. — Думала, підемо в той парк, у який ходили на твій день народження… Але нічого страшного, знайду інше заняття…

— Завтра побачимось.

— Обов’язково.

Анна була не дуже засмучена такою новиною. В неї теж була справа, яку вона відкладала вже кілька днів, тож зрозуміла занятість Бенедикта за знак, що пора цю справу виконати саме сьогодні. Вона надзвонила Пилипа і Лізу та запропонувала їм сходити з нею в одне місце. Вони не відмовились.

— Що це за приміщення?

Пилип не розумів, куди їх привела Анна. Вона, він і Ліза стояли перед красивим будинком молочного кольору з високими круглими колонами та прекрасними білими вікнами.

— Це Академія гуманітарних наук, — відповіла Анна.

— І чому ж ми сюди прийшли?

— Зараз усе дізнаєшся, — промовила дівчина і рушила до вхідних дверей.

Друзі покірно, з нерозумінням на лицях, рушили за нею.

Двадцять хвилин підлітки блукали по широких коридорах академії. Ліза з Пилипом просто йшли за Анною, яка, здається, сама не знала, куди має податись.

— Що ми тут робимо? — спитала Ліза. Її це вже починало дратувати. — Може, поясниш?

— Чекай, не зараз, — заклопотано відповіла Анна, пильно вдивляючись у таблички кожних дверей, повз які вони проходили. Коли вона помітила двері з написом «Деканат», її очі засяяли і вона впевнено рушила до них: — Знайшла, ходімо!

Пилип з Лізою перезирнулись, але все ж зайшли за подругою в деканат. А там, в принципі, нікого не було. Лише за одним з дев’яти столів сиділа темноволоса жіночка років сорока. Вона навіть не поглянула на підлітків, які ввійшли в залу і трохи розгубились. Пилипа, натомість, не збентежив той факт, що в деканаті сидить лише одна жінка-секретарка. Було літо — академія не працювала, тож він взагалі розраховував, що двері, до яких прямувала Анна, не відчиняться.

Анна набрала в груди повітря і підійшла до стола єдиної секретарки. Та й надалі не реагувала на присутніх, просто тупилась у монітор комп’ютера і, мов робот, час від часу клацала по клавіатурі.

— Доброго дня, — невпевнено почала Анна. — Я хочу дізнатись, чи не закінчився набір у Літню школу прози і поезії?

— Не закінчився, — механічним голосом відповіла жінка. — Проте заявки прийматимуться ще тільки два дні.

Анна помітно зраділа, а от Ліза і Пилип до кінця не розуміли, що відбувається. Бажання Анни стати учасником літературної школи видавалося для обох просто безглуздим, адже подруга ніколи не виявляла таких творчих нахилів.