Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Перед сном він узяв мобілку і поговорив із Віолеттою, але вона більше відповідала на запитання, ніж підтримувала розмову, і, як раніше, була незадоволеною та втомленою. У таких випадках Зарецький завжди залишав її у спокої, зрештою, це невдовзі перетворилося на звичку. Він переглянув на ноутбуці матеріали своїх лекцій — текст, інфографіку, слайди, перечитав базові тези вступної лекції, вимкнув лампу і невдовзі заснув.

Зарецький поснідав і вийшов на свіже повітря, щоб викурити цигарку. Близько десятої ранку на мобільний зателефонувала Людмила. Він сказав, що готовий до прогулянки, вона засміялася, і в Богдана по спині забігали приємні мурашки. Вони домовилися зустрітися через годину.

Зарецький вийшов на балкон; він подивився на синьо-білі гори, які вдалині були тьмянішими й напівпрозорими; вдихнув холодне гірське повітря і почувався як ніколи добре; він заплющив очі та витягнув обличчя перед себе, щоб морозяне повітря ще більше його обвівало; солодко усміхнувся від приємної прохолоди і від відчуття, що поволі мерзне. Можна забути себе вчорашнього, себе ницого, непотрібного, тут можна переродитися — хотів він поділитися цими думками. Богдан раптом забажав розповісти про місцеві краєвиди Віолетті, про пейзажі, які його змінювали, — змушували не думати, а відчувати рівновагу. Набрав номер, але вона не брала слухавку. Він мовчки курив. Через хвилин двадцять Богдан знову набрав її номер і почув лінивий, сонний і тихий голос. Віолетта дорікала, чого зранку дзвонити, як ненормальний. Зарецькому розхотілося з нею розмовляти, і він лише сказав: «Добре, спи далі». Богдан раптом подумав привезти її сюди, поселитися на тиждень-другий у готелі, нічого не робити, а лише вештатися без діла, розвіятися, щоб вона знову почувалася щасливою, як це було раніше. Але миттю прогнав цю думку. Він лише кисло усміхнувся і згадав, якими вони були п’ять років тому, коли лише познайомилися, коли жодного дня не могли всидіти вдома — з будь-якої нагоди зривалися з місця, сідали в машину та їхали подорожувати на південь чи на захід, спиняючись у селищах і містечках, які перед тим навмання обирали на карті, коли кохалися в холодних готелях, закутавшись у ковдри, а потім снідали у випадкових кафе і знову мандрували. Зарецький навіть не вірив, що це було з ними, що вони раніше були такими радісними, безтурботними, готовими до пригод і авантюр. Але потім ніби отямився: навряд чи Віолетті ця ідея сподобається, вона ніколи не любила гір: скільки він не пропонував їхати туди відпочивати, вона завжди сприймала це в штики і обирала спекотний морський пляж якогось турецького готелю, вщерть набитого нецікавими пострадянськими туристами на противагу гірським тінистим лісам та екзотичним краєвидам.

Він вийшов на вулицю. Навпроти готелю, метрів тридцять праворуч, якщо перейти вулицю, була сувенірна крамничка, схожа на велетенську шкатулку; крамничка тулилася до паркану території дерев’яної церкви, і біля неї стояла Людмила й розмовляла по мобілці. У неї був серйозний вираз обличчя, правою рукою вона іноді жестикулювала під час розмови, ніби намагалася довести свою думку, переконати, і непомітно для себе користувалася звичними жестами. Від морозу щоки її рум’янилися і буквально горіли. Людмила також помітила Богдана і ніби виструнчилася, на обличчі майнула усмішка. Вона енергійно махнула йому рукою. Зарецький пішов до неї, пропускаючи транспорт, що їхав дорогою. Людмила, тільки-но привітавшись, одразу запропонувала поставити машину до неї в гараж. Він погодився і сказав, що на вихідних можна десь з’їздити — подивитися краєвиди чи накупляти різних сувенірів. Зарецький любив купувати подарунки для своїх рідних і близьких, тож випадала чудова нагода подивитися на вироби з металу, дерев’яні шкатулки, глиняний посуд із місцевими розписами, а ще на коцики й сорочки ручної роботи. Вона сказала, що знає, де сувеніри можна придбати за оптовими цінами, бо тут деруть із туристів втридорога.

— Я також у душі шопоголік, — усміхнувся він.

Дорогою, коли вони їхали до її будинку, Богдан захотів поговорити про великий сніг і про те, як до цього ставляться місцеві.

— А тут буває великий сніг?

— Сніг?

— Так — дуже багато снігу.

— Мабуть, буває. Це все-таки гори. Я, правда, не місцева. Живу тут лише чотири роки. Такий сніг може бути будь-де. Зараз клімат не той, як був колись. Важко говорити про щось чітко та впевнено. А ти хочеш побачити великий сніг?