Анатолій Дністровий: Сніданок на снігу

Людмила ознайомила Зарецького з програмою на час його перебування: лекційні години, зустріч із обласними журналістами, виїзні екскурсії до цікавих місцин, музеїв, на сувенірний ринок в одне з найближчих містечок. Богдан уважно слухав і зізнався, що раніше думав про нестерпну нудьгу, яка на нього тут чекатиме, а тепер, схоже, все буде набагато веселіше і він отримає купу вражень. Людмила сказала, що на сьогодні поки все, щоб відпочивав, а якщо будуть питання — хай неодмінно телефонує на мобільний. Зарецький подякував їй за увагу. Йому навіть стало трохи прикро, що їхнє спілкування так несподівано перервалося. Він, стомлений дорогою, так сильно хотів спати, що ледве стримувався, аби в її присутності не позіхнути. Вони домовилися про наступну зустріч, і Людмила сказала, що перед лекцією зайде за ним та проведе в конференц-зал одного із санаторіїв, де відбувається семінар, вона винувато всміхнулася, що ми б із радістю поселили гостей у санаторії, але там значно гірший сервіс, аніж у готелі, єдиний плюс від санаторію — просторий і великий конференц-зал, яких тут більше ніде не знайти.

Зарецький згадав, як одного ранку сонна Віолетта, наминаючи на кухні омлет, ненароком кинула, що ніби його підмінили, вона потім довго жувала, поглядаючи на мовчазного і зацікавленого Богдана, але, не дочекавшись його реакції, сказала, що в чоловіків таке часто трапляється, особливо під час кризи середнього віку, що їм здається, ніби все життя пішло котові під хвіст, що вони жили не так і не на ті справи себе витрачали, їм здається, що не пізно все змінити, і вони готові на рішучі та непрогнозовані дії.

Так — зізнався тоді він собі і здригнувся, але моментально опанував себе.

Віолетта сказала:

— Нас обох кумарить те, що сталося тепер.

— Це правда, але я не знаю, що саме сталося, — глухо відповів Зарецький.

Віолетта його не почула й додала:

— Це неприйнятно.

Зарецький погодився і сказав:

— Коли повернуся з Прикарпаття, тоді можна буде серйозно все обговорити.

— Давно пора, бо ми ж марнуємо свій час…

Зарецький тоді подумав: і справді — вона даремно марнує свій час на мене, а я — на неї.

Богдан курив у внутрішньому дворику готелю, перед тим припаркувавши в ньому машину. Він вдихав на повні груди дим, насолоджуючись легким збудженням, що пробігало судинами, потім випускав дим, який миттю розвіювався в холодному повітрі. З господарських дверей готелю вийшов охоронець, чорнявий хлопець у смугастому камуфляжному синьо-білому військовому костюмі, він поглянув на Зарецького, зміряв його поглядом і, клацнувши металевою бензинною запальничкою, також закурив. Охоронець подивився на його «сітроен» і запитав, чи збирається він ним часто виїжджати. Богдан спершу не зрозумів запитання, той повторив, Зарецький сказав, що поки не знає. Охоронець поглянув на гори, верхівки яких танули в багряних лініях, ніби їх залили розплавленим вечірнім сонцем, і сказав, що якщо прийде великий сніг, то машину не відкопаєш, а навіть коли відкопаєш, то навряд чи зможеш виїхати.

Зарецький уявив великий сніг:

— А наскільки він може бути великим?

— Такий великий, що відпочивати будемо тижнями, — усміхнувся охоронець.

— І часто приходить великий сніг?

— Приходить. Але його давно не було.

— А ви бачили великий сніг? — запитав Зарецький.

— Старші бачили.

Богдан подумав про гараж Людмили: завтра треба поставити в нього машину.

На вечір з’явився легкий морозець, Зарецький курив на балконі і розглядав краєвиди. Виникло дивне відчуття, ніби тут доведеться залишитися надовго. Вечірній каскад гір, який удень був далеким, ледве зримим і тьмяним, тепер ніби наблизився й обережно поклав свою тінь на селище, навколишні пагорби та скелі з лісами. Зарецький тішився прохолоді, що обвівала його лице, тішився густим чистим повітрям, тішився безкраїми просторами, які не втомлювали око, а пробуджували внутрішній спокій і задоволення, що нема жодних незручних чи неприємних думок, ніби свідомість, зачарована краєвидами, не бажала їх продукувати. Зарецький відчував, як від легкого приморозку тремтить тіло, але йому не хотілося заходити в номер. Він подумав, що в цих місцях, певно, люди менше піддаються тривогам і страхам, аніж у містах, особливо у великих мегаполісах, де все нуртує, кипить, пригнічує агресією та динамікою. Він заплющив очі і спробував уявити, як розчиняється в навколишньому спокої, в навколишній тихій благодаті; у стані, який він переживав, було щось неземне, нелюдське, дивне для звичайних митей і переживань.