Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Зарецький неспішно виїхав із Житомира на своєму старенькому «сітроені» о четвертій ночі; він планував дістатися на місце за п’ять-шість годин, щоб мати добру половину дня в запасі: виспатися, адаптуватися й увечері потинятися, можливо, відвідати один із місцевих пабів, якщо такі будуть. Дорога, якою він влітку часто їздив із друзями відпочивати у гори, виявилася не такою вже легкою, як йому здавалося раніше. Снігові опади несподівано пройшли посеред березня, і на окремих ділянках траси придорожні служби ще не встигли їх розчистити. Погана видимість і загрузлі автобуси, малолітражки та джипи утруднювали й без того нелегкий рух. Іноді Зарецький стояв у заторах до години. Щоб порятуватися від роздратування, він мріяв і думав — це робило ніби нереальним усе навколо: нерухомі й безпорадні машини в снігу, схвильованих галасливих водіїв, які з найменшого приводу вискакували з автомобілів і показували свій темперамент, кумедно розмахуючи руками й не знаючи, що робити, непривітні холодні пейзажі з осиротілими деревами та випадкові, порожні від людей через негоду селища, що під час руху після чергового затору миготіли за вікном його «сітроена».

В одному з таких заторів Зарецький стомився дратуватися і лише мляво споглядав навколишні пейзажі та події. Пасажири автобусів невеликими купками ліниво розминали ноги й курили, накинувши на плечі незастебнуті пальта й пуховики, деякі відійшли за посадку дерев, аж до поля, справити потребу, а інші з нудьги теревенили одне з одним. Зарецький стояв на узбіччі, спостерігаючи за незнайомими людьми, і слухав радіо, перескакуючи з однієї радіостанції на іншу. А потім транспортний потік несподівано оживав, люди ніби очунювали після коми, метушилися, жвавішали, активніше тупцювали ногами на снігу, сходилися до автобуса, заходили в салон; дорога ніби виструнчувалася, машини повільно котилися одна за одною, і в цьому потоці до Зарецького знову повертався добрий настрій.

Він їхав на запрошення одного регіонального центру медичних інновацій прочитати на виїзному семінарі невеликий курс лекцій про медичне обладнання нового покоління та його вплив на зміну соціального майбутнього. Тема навмисне була сформульована «трохи крикливо» — під журналістів. На цьому наполіг директор фірми, в якій працював Зарецький і яка займалася продажами новітнього медичного обладнання, закуповуючи його у виробників із Німеччини, Америки, Франції, Китаю, Японії. Коли перед від’їздом він зайшов до директора, той, маленький лисуватий товстун із чорними густими бровами, розвалившись у своєму високому вишневому шкіряному кріслі, давав настанови і курив, струшуючи попіл із сигари в масивну срібну попільничку. Він наполягав, щоб у лекції — ніби на автоматі повторюючи кілька разів — «напхати побільше реклами», щоб у перспективі це сприяло фірмі, як імпортерові, щоб можна було швидше збувати новітнє західне медичне обладнання в Україні та Східній Європі, а потім, коли справи підуть, як по маслу, вийти на інші ринки, особливо кавказьких та середньоазійських країн: о, це взагалі було би круто — стати єдиним представником у тій глушині, великі й безмежні простори, а значить, і бізнес-можливості — ось що таке, друже, Схід.

— А як же турбота про соціальне майбутнє? — підколов його Зарецький.

— Це для науковців і тих, хто сильно про це хвилюється, — затягнувся сигарою директор і зморщив лоба, — всі ці балачки й переживання — дуже добре, я не проти, але для нас головне — збут, бо лише це нас годує. Так що твоя наукова нісенітниця — це прекрасно, але в міру, в ній має бути реклама. Реклама і ще раз реклама! Якщо нема реклами — тоді взагалі нема що робити.

Директор трохи лукаво зиркнув на Зарецького, але той не подав виду, ніби звернув увагу на останню фразу.

— Ясно.

— Побільше піару, друже, побільше піару! Я хочу, щоб про наше обладнання дізналися всі: від беззубої бабусі до першого-ліпшого багатого Буратино. Щоб вони лише про це говорили і вірили, ніби більше не зможуть без цього жити. Щоб вони приходили в поліклініки та лікарні і розпитували, чи є таке медичне обладнання. Розумієш?

— Ну чого ж не розумію?

— Важкі часи, друже. Працювати треба не лише через «верхи» — крапати на голову великому бізнесу та чиновникам, а й через «низи» — сарафанне радіо ще ніхто не відмінив і навряд чи відмінить, — усміхнувся він.

— А коли «верхи» не хочуть? — запитав Зарецький.

— Тоді «низи» біжать на діагностику туди, де краще медичне обладнання.