Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

У деякі дні, коли він самотою гуркотів на «Вороні» уздовж злітної смуги старого летовища і в моменти найвищої швидкості віддавався ілюзії польоту, він часом на декілька секунд, що перехоплювали подих, добровільно зрікався зорового образу світу, заплющував очі і летів уперед у захваті, який неможливо було ні з чим порівняти. Коли через чотири-п'ять ударів серця він розплющував очі, біля тієї ж облізлої смуги огорожі, — сліпої плями немовби й не було. Тоді злітна смуга лавиною потрісканого асфальту з гуркотом мчала крізь нього, ніби він сам був безтілесним, як вітер, який його ніс.

Моор не впізнавав цього коваля, цього Охоронця: він покинув напризволяще свій спадок, і душа в нього не боліла, коли «дохлий» тягач іржавів на полі під час жнив, зате він частенько знаходив час, щоб розсікати на «Вороні» долиною летовища і пускати на вітер солярку, ганяючи туди-сюди цим треком. Хтось із чабанів нібито бачив одного разу, як коваль стріляв там нагорі по зграї збирачів кольорового металу, які наскочили на нього біля ангара і вирішили перекрити йому дорогу — кийками й арматурою: він, мовляв, на повній швидкості стріляв з відчиненого вікна по мародерах, обвішаних мотками кабелю й мідного дроту. Не влучив. Нікого не поранив. Але стріляв не вагаючись. І нестримно полетів геть на своїй «Вороні».

Серед каменярів і каменотесів, які на облавку «Сплячої грекині» щоденно переправлялися на Сліпий берег, а ввечері, на зворотному шляху, нерідко глушили шнапс, тільки й балачок було, що про ковалеве Преображення, тема ця була воістину невичерпною: ясна річ, хлопцеві значно приємніше покатати Бразилійку у «Вороні» набережною чи доставити її від водолікарні до Собачого дому і назад, це вам не горнило роздувати. Бразилійка крутить пацаном як хоче. До свята врожаю він їй вітрячок поставив на даху метеовежі, та не простий, а з музикою: залежно від сили вітру ця штука видзвонює на металофоні перші три такти трьох різних пісень і на додачу запалює ліхтар. Або ось вночі перед поминальним днем запустив над віллою «Флора» електричного змія — хитрий пристрій з планок, дротів і парашутного шовку шокував процесію спокутників, які з поминальними свічками йшли вздовж заростів очерету, і довів собак до оскаженіння. Від їхнього виття половина Моору до ранку не могла заснути. А ще днів через два-три серед сосон у парку Собачого дому мерехтіли механічні кури чи то фазани з паперу й дроту — іграшкові птахи!

Цей вар'ят грався на віллі «Флора», тим часом як моорські машини одна з одною виходили з ладу і зупинялися, навіть механізм годинника на причалі, який втратив стрілки, перетворився на заляпаний пташиним послідом голубник. А Собачий Король ще й повну свободу дій йому дав: і «Вороною» розпоряджається, і перепустки підписує, і за роботами в кар'єрі деколи наглядає, а начальник усе собі сидить на складаному стільці біля конторського барака і на гори крізь бінокль дивиться.

Але хай би де говорили в Моорі про коваля та його перетворення, думки щодо того, хто ж його довів до цих безумств, постійно розділялися. Бразилійка, казали одні, Бразилійка, більше нікому, вона ж пускала його до себе на метеовежу, а досі моорські туди і потикатися не сміли. А коняку, яку хлопець привів із кузні до Собачого дому, хто в нього виманив? Знову ж таки вона. Бразилійка ця. Їй варто тільки свиснути — і він уже біжить за нею. Тепер от вона їздить на його коняці своїми контрабандистськими стежками, а мул тягнеться поруч, навантажений до краю. Мабуть, непогано розрахувалася за коня! Звісна річ, від такої плати і каменярі, і каменотеси з буряківниками не відмовились би.

Бразилійка? Та ну, казали інші, коваля, по суті, виманив з пагорба не хто інший, як Собачий Король, він один. Спершу зробив коваля точно таким, як його кобелі, — підступним, розбалуваним і злим, а потім поставив його між собою та світом. І тепер… спробуй-но просто поговорити з начальником каменоломні — повз цього Охоронця нізащо не пройдеш. Він, напевно, має обов'язок охороняти хазяїна не тільки від п'яних бойовиків і мародерів, а взагалі від усіх, хто здумає дорогою до каменоломні чи до секретаріату запитати про щось чи поскаржитись.

Такими домислами та чутками була сповнена приозерна глушина, але Амбрас зовсім ними не переймався. Хай Моор собі точить ляси, якщо є бажання, хоч мотики собі виковує з уламків «дохлих» машин — Собачому Королеві ці чутки були, судячи з усього, настільки байдужі, як і вся техніка, що простоювала, як і вся сучасність. Амбрас страждав не від сучасності.