Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Коли цей ланцюговий залізний павук брязнув об облавок обшивку, Берінг побачив свій витвір у чорній паволоці дірявого погляду, побачив крізь цю пітьму, як сріблясті, тонкі струмені збігають по зварювальних швах і краплями падають в озеро. Вістря щупальців він тоді сам, без сторонньої допомоги і підказки, викував у формі гаків. А от шви мали вади. Тепер би він зварив їх значно краще. Але часи цих робіт минули. Точно і назавжди. Він носив зброю. І жив у Собачому домі. Горнило було погашено.

Не встаючи з мішків, Амбрас кидав Охоронцеві команди: Агов! Іди сюди. Слухай! Він, Амбрас, залишиться тут. Є деякі справи на причалі і в моорському секретаріаті. А Берінг нехай вертається на віллу і знову займається шпінгалетами і дверними замками, і — чуєш! — щоб не потикав носа до тих кімнат, куди його не запрошували.

У голосі Амбраса вже не було нічого від того виснаженого тону, який було чути в його розповіді у човні. Він знову звучав різко й холодно, як у дні покаянних зборів на плацу чи з мегафона в каменоломні.

— Я лише замкнув віконницю! — крикнув Берінг, перекриваючи рев мотора, і стрибнув у човен. — Я нічого не чіпав. Нічого!

Але Собачий Король говорив зі своїм Охоронцем так, ніби шкодував, що у хвилину слабкості довірив йому не лише таємницю свого каліцтва, але й безвісти зниклу любов. Говорив так холодно, немов ця поїздка до ляйських очеретів показала йому, що розчулити Охоронця може радше зламана машина, ніж зламане життя: після стількох промов, листівок і послань великого Ліндона Портера Стелламура, після незліченних покаянних і поминальних церемоній у приозерній глушині і на Сліпому березі цей перший і єдиний з моорських чоловіків, якому Амбрас коли-небудь довіряв, теж значно охочіше слухав стукіт і гуркіт машин, аніж голос пам'яті.

Цьогоріч ранньої осені і під час збирання буряків у жовтні нечисленні машини приозер'я псувалися або глохли. Намертво вгризалися одне в одне зубчасті обіддя, ламалися маховики, розподільні вали і поршневі кільця, одного ранку навіть стрілки великого годинника на причалі, дзенькнувши, відвалилися від циферблата й затонули в озері; навіть найпростіші обойми для підвішування труб, і шплінти, і регулювальні гвинти, і сталеву стрічку пожирало зношування. То на тартаку, то в буряківницькому товаристві, то в каменедробарці знов і знов доводилося на цілі дні, тижні, а часом і назавжди замінювати нібито незамінну вантажівку воловою упряжкою, а вщент зношений транспортер — лопатами, тачками й голими руками.

Машини! Рік від року машини стають усе ненадійнішими, говорили у пивниці біля причалу, у моорському секретаріаті і взагалі всюди, де заходила мова про простої і про плин часу. Хто розраховує орати тракторами і збирати врожай паровими жниварками, той скоро жертиме саме каміння. Краще вже шкапа в хомуті — і вперед через поле по щиколотку в багнюці, ніж без пального й запчастин, але на потужному тягачі…

Великі надії, які ожили навесні, коли спустили на воду «Сплячу грекиню», не справдилися: «Ворона» Собачого Короля так і залишилася першим і останнім лімузином, який гуркотів моорською жорствяною дорогою. Поруч із прогнилими кабріолетами в гаражах колишніх хазяйських дач стояли мули й кози, а мешканці приозер'я і всі, хто мимоволі жив у тіні Кам'яного Моря, і далі добували і свої машини, і запчастини до них або на звалищах армійської техніки, або в «залізних садах» на зразок того, що глибше й глибше вростав у здичавілу землю на Ковальському пагорбі.

Новим у приозер'ї залишалося тільки старе: будь-який шматок брухту, навіть проіржавілий чи зав'язаний вузлом, треба було покласти у масляну ванну, прочистити щіткою, відшліфувати, виправити напильником і кувалдою і знову пустити в хід, доки знос не покладе кінець його використанню і не залишаться самі відходи, придатні лише до переплавки. «Залізні сади» довкола будинків і садиб невпинно росли, але кількість корисних запчастин у них так само невпинно зменшувалась, а гаазька плавильня, єдина на все приозер'я, давала низькосортний метал, який із кожною наступною переплавкою ще більше втрачав якість і міцність.

До того ж і профілактика, і ремонт, і перетворення брухту на вогненно-текуче пекло, яке треба було відлити у нові форми, потребували вмінь та інструменту, яким володіли дуже нечисленні майстри. Кожен із них був мимоволі і ковалем, і механіком, і слюсарем, а то й ливарником; на деяких хуторах їх шанували як таких собі шаманів, які, всього-на-всього відремонтувавши дизель-генератор, могли піднести садибу до залитої електричним світлом сучасності, а могли й знову втопити її у мороці минулого.