Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Обмін відбувся, і металофон було встановлено поміж крокв метеовежі, але вже у вигляді хитромудро вдосконаленого механізму, який умів видзвонювати і штормове попередження: Берінг приєднав металофон до вітрячка, і залежно від сили вітру той не просто вмикав блималку, а ще й крутив валик, тому з руїн водолікарні звучали над озером ті чи інші пісні. Штормовий сигнал було видно і на Сліпому березі, а музика при східному вітрі долітала аж до ляйських очеретів.

Моор після перших же жовтневих бур зненавидів цей передзвін. Мало того, що він завжди віщував негоду, це б іще півбіди, так у ньому ж іще й гучно, на всі околиці, лунав доказ того, що в Берінга цілком вистачило б уміння полагодити всі зламані машини ще до першого снігу. Але в ці холодні тижні все, що робив Охоронець, він робив для самої лише Бразилійки. Після кількох безсонних ночей, коли була негода, Лілі попросила від'єднати металофон від вітрячка і встановити його в кімнаті, на великій валізі під картою Бразилії, немов на вівтарі. Берінг виконав цю її забаганку.

У середині листопада деякі з сільських машиновласників вирішили обійтися своїми силами й почали розтягувати закинутий «залізний сад» і запчастини з майстерні на Ковальському пагорбі. Вони піддобрювалися до старого коваля копченою рибою, шнапсом і запліснявілим тютюном, а також образками Діви Марії і святими реліквіями для його дружини, помішаної на Богоматері, — і забирали змащені підшипники, набори шурупів і болти з нержавійки. Коваль, що навпомацки тинявся домом за такими візитерами, вбачав у цьому бартері, який вів із повною відсутністю ділового підходу, насамперед кару для спадкоємця: от і хай все його добро, всі ці безцінні запчастини пропадуть пропадом, розійдуться поміж усяких там конюхів і каменярів!

Збирачі металобрухту давно пронюхали, що старий бере в обмін на залізо все, що не дай. А він напивався виміняної настоянки з горобини і спирту й потім, сидячи на ковадлі, годинами наспівував солдатських пісень; копчену рибу, образки Діви Марії, посріблену ключицю якогось мученика та інше він відносив у підвал, дружині. Ковалиха у путах своїх чоток сиділа на глинобитній підлозі, з п'яним не розмовляла, ні реліквії, ні риби не торкалася. За ніч щури або куниці розтягували гостинці.

Коли Лілі раз на місяць піднімалася із благодійними пакетами на Ковальський пагорб, у цих пакетах немовби й потреби не було, а коваль час від часу поринав у гучну розмову з самим собою. Бачити він її не бачив, та й слухати не слухав, хоча вона деколи до нього говорила. Іноді вона виявляла в коморі нерозпаковані пакети з минулого місяця. Разів десять, а то й більше вона повторювала своє питання до нього, доки він нарешті відповідав, кажучи: Усе добре, нічого нам не бракує, все в нас є, панночко. Дякую, що зайшли… (Нехай ця Бразилійка бачить, що тому, хто пережив Сахару і війну, нічого не потрібно від убивць і перекинчиків, хай повідомить там, у Собачому домі, що останній моорський коваль, на відміну від своєї схибленої дружини, нічого не сподівається від свого нащадка.)

Полиці із запчастинами порожніли швидко, а «залізний сад» розтягли ще до першого снігу. Врешті навіть ковадло зникло у візку збирача брухту. Ковалеві було байдуже. Хоч розтягуй садибу по частинах, як зламану машину, — нащадок все одно не повернеться. У домі стояла крижана холоднеча. Кури час від часу несли яйця серед хмизу, який лежав невикористаним під повіткою з дровами. Плиту не розпалювали цілими днями.

Після останньої, невдалої спроби вмовити дружину вийти з темряви коваль махнув на все рукою і врешті покинув топити й маленьку залізну пічку, яку сам же за тиждень до Різдва притягнув до підвалу. Там унизу, в глибині, повітря незалежно від пори року ніби не зазнавало температурних коливань, немов вода на дні озера, — влітку не нагрівалося, у морозні дні не охолоджувалось, хоча, незважаючи на сувору зиму, коли швидкі гірські річки й ті замерзли, а гаазький водоспад перетворився на своєрідний пам'ятник самому собі, ковалеві іноді здавалося, що у підвальній темряві ставало з кожним днем приємніше, з кожним днем тепліше. Спускаючись туди, щоб наповнити для своєї дружини глечик водою, а кошик — провізією, він часом з півгодини і більше сидів навпочіпки поміж бочками і слухав, як жінка шепоче свої молитви. Тоді йому ставало так тепло й затишно, як він давно вже не почувався нагорі, у цьому сніжному світлі, яке тепер йому бачилося всього-навсього чавунно-сірим відблиском.