Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Якщо в приймальні та в коридорі Моррісон ставив запитання і, не чекаючи відповіді, продовжував говорити, то тепер, серед цього безладного нагромадження медицинських приладів, муляжів та книжок, він став уважним слухачем, який кивком супроводив кожне слово, прочитане Берінгом на таблиці: рядок за рядком санітар провів свого пацієнта крізь шеренги все менших значків до самого кінця беззмістовного тексту, який слугує лише для перевірки гостроти зору.

Берінг читав. Спершу шпарко, потім усе повільніше. І тимчасом як усе дрібніші літери розпливалися перед очима чи тонули у провалах його погляду, він мимоволі перейшов від читання до розповіді, став описувати затемнені зони поля зору, вдруге після від'їзду з Моору відкрив таємницю свого дірявого світу.

Моррісон кивав. І схоже, що нічому не дивувався. Йому такі світи знайомі. Хай би що описував Берінг — веселково-розпливчасту межу і темну середину очної вади чи викривлення паралельних ліній на білому полі таблиці, — Моррісон кивав, іноді вставляв уточнювальне питання чи доповнював опис симптому, якщо Берінг затинався. Моррісон знав усе.

Ніби загіпнотизований впененістю та рішучістю, з якою цей маленький чоловічок узявся за його таємну хворобу, Берінг виконував усі команди: вперся підборіддям у металеву підставку, притиснув лоба до прохолодного обідка. Дивився у вогняний фокус дзеркальця. Потім у промені щілястої лампи. Не рухався, тільки кліпав, коли Моррісон піпеткою закапав йому в очі анестетик, що розширює зіниці й робить рогівку нечутливою до болючого обстеження.

Кліпання обмило очі наркотичним розчином і затягнуло пеленою, крізь яку Берінг розрізняв уже самі лиш тіні. Зіниці стали величезними, як у мисливця вночі. Він відчував лише тиск, але не сухий холод тридзеркальної лінзи, коли санітар став дивитися у чорні криниці його очей.

Очі самого Моррісона ховалися за шліфованими лінзами офтальмоскопа, але його відкритий рот був так близько, що Берінг вловлював запах чужого дихання.

— Фовеальний рефлекс ослаблений… метаморфопсія… набряки сітківки, що зливаються… субретинальний ексудат… — поки промінь щілястої лампи ковзав очним дном пацієнта, Моррісон почав у загадковому монолозі бурмотіти назви симптомів та рефлексів, ніби складаючи з цих слів мозаїку хвороби: — Точки просочування в макулярній зоні… центральне вогнище праворуч, парацентральні — праворуч… Мікропсія… Виражена скотома…

Берінг не розумів ані слова. Він думав про кузню. Такі ж розмови з самим собою він вів, перевіряючи елементи зіпсованого механізму. Як же він втомився. Сонно дивився на світло: тінь за сліпим склом. Тінь у кризі. Напевно, і батько, коли зір рік за роком слабшав, теж учився бачити світ таким відчуженим, таким нерозбірливим і проклинав те, що бачив: Прочитай-но цю трикляту листівку, я сам не розберу. Що написано на цій коробці, на цьому плакаті, я не бачу, чорт забирай. Читай вголос.

— Ретинопатія… Chorioretinitis centralis serosa…

Тепер бурмотіння Моррісона звучало як латинські літанії з молитовника ковалихи.

— Агов, не засинай. Ти що, спиш із розплющеними очима? От же ж — спить із розплющеними очима. Ану, засукай рукава вище, хлопче. Мені потрібна твоя рука.

Не змінюючи пози, нахилившись уперед, до світла, Берінг закатав рукав куртки, укол ін'єкційної голки він ледь відчув.

— Це просто барвник. Спеціальний барвник, — почув він голос Моррісона, відчуваючи, як щось крижане й пекуче розтікається жилами. — Контрастна речовина. По вені, через серце і сонну артерію, вона потрапить прямо до твоїх очей, і мені буде краще видно дірки у нижніх шарах твоєї сітківки. Цілком безпечний фокус. Пожовтієш на кілька годин. Пожовтієш, і все. Потім барвник розчиниться у системі кровообігу. Кров знову відмиє тебе до білого… Тепер поклади голову на плече; на плече, чуєш?..

Берінг слухався. Відкинувся назад. Заплющив очі. Дірки у сітківці. Значить, все-таки дірки. Він відчував, як на лобі проступає піт.

Декілька хвилин чути було лише дихання санітара й шум дощу. Потім Моррісон знову наказав йому дивитись у лінзи. На світло.

— Ну от, — сказав він, і кожне слово Берінг відчув як холодний подув на лобі. — Червоні хмарки. Чіткі червоні помутніння. Не рухайся. Сиди спокійно.

— Хмарки? — проговорив крізь зуби Берінг. Важкість голови, важкість мозку, очей, скул притискала підборіддя до підставки і не давала розтиснути щелепи. — Які хмарки?

— Грибовидні. Грибовидні хмарки, — сказав Моррісон. — Або медузи. Бачив колись, як медуза пропливає у сутінковій морській глибині?