Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Дарма він не залишився чекати на Моррісона на прохідній з ляйським балакуном, все ж таки краще, ніж серед цих людей з хворими — чи ушкодженими? — очима. Але дощ, у потоках якого зникла навіть близька прохідна, й паралізуюча сонливість не давали йому встати і вийти надвір. Та й куди йти? Куди — без Лілі? Хіба він самотою краще орієнтується на плаях Кам'яного Моря, ніж самотою ж на вулицях Бранда? Скільки часу йому знадобиться, щоб самому, пішки дістатися Моору? Моор лежав в іншому часі. Моор був понад хмарами.

— Так це ти з Моору.

Берінг задрімав. І не бачив, що двері прочинилися, не чув, як раптом посилився шум дощу, не чув вітальних вигуків, якими пацієнти зустріли змоклого до нитки прибульця. Берінг був високо-високо, сам-один у Кам'яному Морі.

А зараз перед ним стояв присадкуватий кругленький чоловічок у накинутому на плечі плащі, під яким виднілася форма.

— Моррісон? — Берінг підвівся.

— Хто ж іще? — відказав чоловічок. Він ледь діставав Берінгові до підборіддя.

— Доктор Моррісон?

— Санітар Моррісон. Тільки ось ці сліпці й величають мене доком. Втім, вони правильно збагнули, що Моррісон виконує роботу доктора… Гей, Карті, — гукнув він через плече, не спускаючи очей з Берінга, — скажи-но панові з Моору, хто лікує твої паскудні очі і хто тобі гарантує, що ти чіткіше, ніж раніше, роздивишся свою міс Америка?

— Сер, док Моррісон, сер! — засміявся чоловік з широкою пов'язкою на очах.

— Моорська жінка знов і знов привозить з гір якийсь сюрприз, — сказав Моррісон, невідривно дивлячись Берінгу в очі; той не витримав і навіть потупився. — Ти прикинь, Карті, цього разу вона привезла нам моорського чоловіка, який нібито сліпне. Моорська жінка говорить, ніби він вважає, що сліпне.

Той, кого Моррісон називав Карті, мовчав. Серед пацієнтів деякі почали підсміхатися.

Спантеличений Берінг стояв мов статуя перед чоловічком у формі й не зміг ворухнутися, навіть коли санітар раптом підійшов до нього впритул і швидким, упевненим рухом пальців широко розкрив йому очі, немов перевіряв зіниці в непритомного чи в мерця.

Подув повітря, холодок сліз, що підсихали, — Берінгові стало майже боляче, але не встиг він зібратися з духом і, захищаючись, здійняти руку чи хоча б відвернутися, як Моррісон вже облишив його.

— Моорська жінка правду казала? Ти вирішив осліпнути?.. Тоді ходімо зі мною.

Буденність, з якою цей присадкуватий, кругленький солдат обмацував його і при цьому привселюдно розводився про найінтимніші речі, змусила Берінга почервоніти. Він мовчки стояв серед пацієнтів, тимчасом як вони дивилися на нього всіма очима, які не ховалися під бинтами і не запливли. І все ж навіть у ці хвилини крайнього сум'яття він відчував і дивне полегшення: ніби від самої лишень присутності цього маленького чоловічка не тільки його найпотаємніші страхи, але і взагалі будь-які таємниці стали дрібними й неважливими; він би не здивувався й тоді, коли б Моррісон запитав про похованого серед скель крадія курей чи про сни, що мучили його, коли він лежав у салонах вілли «Флора» поміж сплячих собак.

Цей санітар знав страх сліпоти. Знав і моорську обстановку і про Лілі говорив як про приятельку… Але єдине, чим він цікавився з усією пристрастю, — і в цьому Берінг переконався вранці у великому лазареті, — було людське око.

— Чого чекаєш? Ходімо, — нетерпляче сказав Моррісон і, взявши свого пацієнта за плече, вийшов разом із ним до вузького коридорчика, де поблискували мокрі сліди. Берінг не скинув руки санітара; немов розгублена дитина, він дозволив відвести себе коридором до кімнати, більше схожої на комору: серед багатьох засклених шафок, демонстраційних таблиць, скляних, найрізноманітніших розмірів, моделей очей, серед стелажів з книжками та загадкових інструментів у ній ледь знайшлося місце для столу й двох стільців.

— Сідай.

На столі, за який правила важка скляна пластина, що лежала на ящиках з книжками, громадились стоси журналів та пачки паперів. Дощ тріскуче стукотів в єдине вікно. Поміж стосами паперів виднілася різнокольорова скляна модель людської голови; очні яблука лежали у скляних очницях.

— Не завадило б, — сказав Моррісон, ляснувши по лобі скляну голову, — щоб усе було прозорим. Для чого ж тоді очі. Очі! Розумієш, це єдине в нашому організмі, що дозволяє зробити висновок про таку штуку як свідомість. Заплющ очі — і ти вже виглядаєш як труп, і твій вигляд викликає думки лише про м'ясо, бійню, ваговий товар… Сиди, сиди, мій хлопче. Подивись-но сюди, ні, не на карту, на таблицю, ось сюди… що ти бачиш? Кажи вголос, що бачиш.