Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Армія хотіла додому. Армія Стелламура, яка десятки років разом із різними союзниками билася на фронтах, що заплутаною мережею перетинали всі паралелі та меридіани, і перемагала, і встановила тут Оранієнбурзький мир, а там — Єрусалимський, Мосульський, Нячанзький або Кванджуський, Денпасарський, Гаванський, Лубанзький, Панамський, Сантьязький та Антанарівський; мир, всюди мир… у Японії ця Армія навіть імператора поставила на коліна і на знак своєї непереможності запалила гриб у небі над Нагоєю. А нині, нині ця Армія хотіла врешті повернутися додому. Take us home.

При всій пекельності бомбового вибуху, відблиск якого можна було бачити на телеекранах у вітрині крамниці чи в кіножурналі «Новини тижня» і навіть на плакатах сендвічменів, що продиралися крізь ранкову юрбу, — для місцевих мешканців і для окупантів Бранду грибовидна хмара Нагої була, схоже, всього-на-всього символом перемоги над останнім ворогом у цій світовій війні. Ну а що ж іще, окрім миру в усьому світі, може прийти по такій війні?

В усякому разі, чоловік у білому, що стояв на парковій лавці у позі проповідника і щось горлав у мегафон натовпу слухачів, що плив повз нього, безупинно звеличував довгоочікуваний вічний мир, адже за мирних часів знову вкриються квітами й травою поля битв, і окупаційні зони, а врешті-решт навіть попіл Японії. Оранієнбург! Єрусалим! Басра! Кванджу! Нячанг! Мосул !.. — назви численних перемир'їв та мирних угод звучали з його мегафона достоту як літанії процесій спокутників серед моорських очеретів. Але вогненний знак Нагої! — викрикував проповідник. Вогненний знак Нагої був світанком миру в усьому світі. Адже якщо нарешті настав час, коли руйнівна сила однієї-єдиної бомби здатна змусити до капітуляції найупертішого ворога, то надалі досить буде самих лише погроз ядерним вогнем, та що там, просто згадки про Нагою, щоб розтиснути будь-який кулак і в зародку придушити будь-яку війну.

— Ура! Правильно! Віват! Хай живе Стелламур! — гаркнув один зі слухачів, обвішаний іграшками, паперовими трояндами та іншими трофеями минулої святкової ночі; в юрбі його штовхнули і, шукаючи опори, він ухопився за Берінга, буквально повиснувши в нього на шиї. Берінг люто його відштовхнув. І без того голова гуде. Берінг відвернувся від криків проповідника, але ще довго чув за спиною імена багатьох мирних угод, аж доки його власні кроки та кроки натовпу не стали гучнішими за всі голоси. Він ішов, і сміття минулої ночі хрускотіло під ногами — биті пляшки й склянки, розчавлені картонні стаканчики. Вулиці й площі були вкриті скляними уламками. Кожен крок немов по колотій кризі.

Коли він нарешті відшукав червоний хрест над аркою Великого лазарету, сонце стояло високо понад дахами. На півдні над горами громадилися вежі грозових хмар. У Моорі зараз, напевно, негода; деякі собаки при першому ж громовому рику ховалися у темних коридорах вілли «Флора».

Неоновий хрест згас, і вчорашній сержант, який так приязно говорив з Лілі, щез. Ні слуху ні духу про Лілі. Лише ляйський шахтар ще сидів за шибками прохідної. Вітально здійняв руку, вищирившись відсалютував:

— Ну, як свято?

Берінг на вітання не відповів і про минулу ніч ані слова не проронив, лише спитав про Лілі. А потім про Моррісона.

— Ця, з Моору? Хто її знає, — сказав вахтер. — А Моррісон нині ще не приходив на роботу. Певно, теж заблукав цієї ночі. Це й не дивно. Вони ж усі…

— Коли він прийде? — перебив Берінг.

— Хочеш — почекай ось там. — Вахтер показав на побілену одноповерхову будівлю, що тонула в розквітлих кущах. — У бараці для сліпих. Там уже інші чекають.

Незадовго до полудня пішов дощ. Теплий, шумний літній дощ, який змивав квіти з кущів дроку і перші жовті листки з клена, що затіняв арку Великого лазарету. Берінг сидів на складаному дерев'яному стільці серед пацієнтів з пов'язками на голові, на очах або в темних окулярах і крізь заґратовані вікна барака для сліпих дивився на дорогу, якою вчора ввечері проводжав батька до четвертого блоку. Місто в місті; Великий лазарет — це місто в місті, так сказав вахтер, хворі й поранені з трьох різних зон, до того ж іще й переселенці, стільки горя, стільки нужди…

Він що, єдиний цивільний у цьому бараці? Деякі з тих, що чекали, тихо перемовлялися між собою мовою Армії, деякі —діалектом рівнини. Усі вони були в однакових халатах, в однакових сорочках — лікарняний одяг. До нього ніхто не звертався. Схоже, він один тут не мав видимих ушкоджень очей.