Крістоф Рансмайр - Останній світ

Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.

Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко.

Прямо-таки на воді Алкіона висиджує яйця.

Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери

Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.

КИПАРИС

В «Останньому світі». Карликовий на зріст кіномеханік із Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя. Кипарис любить своїх глядачів; він довго, ретельно готує проектора, і коли на чистій білій стіні нарешті з'являється збільшений образ героя, а сама стіна стає вікном у праліси та пустелі, ліліпут сидить нишком у темряві й спостерігає в синіх відблисках за обличчями людей. З їхнього виразу Кипарис іще раз бачить, які глибокі й марні були його власні мрії. Іноді під час сеансу він засинає, і йому сняться дерева — кедри, тополі, кипариси; йому сниться, нібито шкіра в нього береться мохом, нігті на ногах розпукуються, криві ноги пускають коріння, і воно проникає все глибше, зв'язуючи його з тим місцем, де він стоїть. А навколо серця в нього залягають захисні кільця років. Він росте.

У давньому світі. Вродливий юнак, улюбленець Аполлона, бога віршування, музики, пророцтв та лікування. Ненароком убиває свого прирученого оленя.

Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця

Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.

Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню

Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.

Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце

Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,

Згинути вирішив сам…

просить лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.

Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.

Вже зеленіти почав поступово.

навіть волосся,

Хоч тільки що нависало м'яке над чолом білосніжним,

їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —

Вже й не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.

Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий ними, ти й інших

Будеш оплакувать, — мовив, — супутник людської скорботи».

КІАНА

В «Останньому світі». Дружина вигнанця Назона, сором'язлива красуня з відомого сіцилійського роду. Сподіваючись, що її чоловіка незабаром помилують, намагається зберегти їхній дім на п'яцца дель Моро. Та марно — садиба занепадає, водограї обвалюються і вгрузають у басейни, поверхню ставків укриває сухе листя та пінієва глиця. Вже через рік після Назонового вислання Кіана втікає від цього неспинного занепаду до темних, приглушених знадвору плющем, а всередині оксамитом кімнат у будинку на віа Анастасіо й описує в листах на Чорне море життя будинку на п'яцца дель Моро, вікна якого давно забиті дошками.

У давньому світі. Кіанея — сіцілійська німфа; стає на дорозі богові підземного царства й намагається завадити йому викрасти Прозерпіну. Розгніваний бог кидає в потік своє берло, розколює землю і зникає з Прозерпіною в царстві тіней.

А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,

Біль зачаївши в душі на таку неповагу до себе,

Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:

В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,

Вже переходить сама…

КОТТА

В «Останньому світі». Котта такий, як і багато інших. У роки панування Августа все більше й більше підданих і громадян Риму покидають метрополію, щоб уникнути утисків апарату влади, тотального нагляду, лісу прапорів та торочіння патріотичних гасел. Дехто втікає також від рекрутських наборів чи просто від нудних, розписаних до смішного обов'язків римського громадянина. Далеко від упорядкованого життя, десь на здичавілих околицях імперії ці люди шукають життя без нагляду. На жаргоні урядових газет та в поліційних протоколах таких бурлак називають політутікачами.

У давньому світі. Котта Максім Мессалін. Наймолодший син оратора Валерія Мессала Корвіна, поет і оратор, Овідіїв товариш; про нього не раз згадують історики Пліній і Таціт — наприклад, що він представляв у сенаті погляди Тіберія; згодом імператор сам узяв Котту під захист, позаяк його звинуватили в образі імператорової особи. Помер, як припускають, від отруєння ліками. Йому адресовано шість Овідієвих листів із Чорного моря («Послання з Понту»).