Ерік-Еммануель Шмітт - Пан Ібрагім та квіти Корану

— А ти віриш у Бога, тату?

Він подивився на мене, а потім повільно промовив:

— Як я бачу, ти дорослішаєш.

Я не бачив тут жодного зв’язку. І на якусь мить навіть задумався, чи, бува, хтось йому не сказав, що я ходив до дівчат із Райської вулиці. Але він додав:

— Ні, мені ніколи не вдавалося повірити в Бога.

— Ніколи не вдавалося? Чому? Хіба треба робити якісь зусилля?

Він оглянув кімнатні сутінки.

— Для того, щоб повірити, що у всьому цьому є якийсь сенс? Так, треба зробити великі зусилля.

— Але ж ми, тату, євреї, тобто ти і я.

— Авжеж.

— Хіба належність до євреїв ніяк не пов’язана з Богом?

— Для мене — вже ні. Бути євреєм — це всього-на-всього мати пам’ять. Недобру пам’ять.

У цю мить тато справді мав вигляд людини, якій треба ковтнути кілька пігулок аспірину. Можливо, тому, що він поговорив, — один раз не рахується. Він підвівся й одразу ж пішов у ліжко.

По кількох днях він повернувся ще блідішим, ніж завжди. У мене виникло відчуття вини. Я подумав, що, змушуючи його їсти всіляку гидоту, можливо, підірвав йому здоров’я.

Він сів і подав знак, що хоче щось сказати.

Але минуло хвилин десять, доки він наважився.

— Мене звільнили, Мойсею. Вони більше не хочуть бачити мене в конторі, де я працюю.

Чесно кажучи, мене не дуже здивувало, що люди не хочуть працювати з моїм батьком, — він явно наганяв на злочинців депресію, водночас я ніколи не міг подумати, що колись адвокат перестане бути адвокатом.

— Мені потрібно знайти нову роботу. Десь-інде. Треба буде трохи затягнути паски, мій маленький.

Він пішов спати. Його, вочевидь, не цікавила моя думка про те, що сталося.

Я спустився до пана Ібрагіма, який посміхався, жуючи арахіс.

— Пане Ібрагіме, що ви робите, щоб бути щасливим?

— Я знаю, що є в моєму Корані.

— Можливо, мені варто якось поцупити ваш Коран. Хоча євреям цього робити не слід.

— Момо, що для тебе означає бути євреєм?

— Та я не знаю. Для мого батька — це постійно бути пригніченим. А для мене… це щось, що заважає мені бути кимось іншим.

Пан Ібрагім простягнув мені горішок.

— У тебе нема хороших черевиків, Момо. Завтра ми підемо купувати тобі взуття.

— Гаразд, але…

— Людина проводить своє життя у двох місцях: або у ліжку, або у черевиках.

— У мене немає грошей, пане Ібрагіме.

— Я тобі дам. Це буде мій подарунок. У тебе лише одна пара ніг, Момо, про них треба дбати. Якщо черевики муляють, їх міняють. А от ноги ти поміняти не зможеш!

Наступного дня, коли я повернувся з ліцею, на підлозі в неосвітленому коридорі я знайшов записку. Не знаю чому, але тільки-но я впізнав батьків почерк, моє серце забилося сильніше:

Мойсею,

Вибач мені, але я поїхав. У мені немає нічого такого, щоб бути батьком.

Попо…

Це слово було перекреслене. Він явно хотів кинути мені фразу про Попола. Щось на кшталт: «із Пополом я зміг би, але не з тобою» або «Попол мені давав сили і наснагу бути батьком, а от ти — ні», коротше кажучи, якусь гидоту, що її він посоромився написати. Втім, я збагнув його намір, дякую.

Можливо, ми колись побачимося, згодом, коли ти станеш дорослим. Коли мені буде не так соромно і ти мені пробачиш. Прощавай.

Саме так, прощавай!

P.S. Я залишив на столі всі гроші, що у мене були. Ось список людей, яким ти повинен повідомити про мій від’їзд. Вони потурбуються про тебе.

Далі йшов список із чотирьох імен, які мені нічого не говорили.

Я прийняв рішення. Треба прикидатися.

Я нізащо не сприйму того факту, що мене покинули. Двічі покинутий: перший раз після народження — мамою, вдруге підлітком — батьком. Якщо про це стане відомо, більше ніхто не дасть мені шансу. Що ж у мені такого жахливого? Що робить любов до мене неможливою? Моє рішення невідворотне: я вдаватиму, що мій батько нікуди не поїхав. Що він тут живе, їсть, проводить зі мною довгі нудні вечори.

Я вирішив не гаяти ні хвилини і спустився у крамничку.

— Пане Ібрагіме, у мого батька проблеми з травленням. Що йому дати?

— «Ферне Бранка», Момо. Візьми, ось тут у мене є у невеличких дозах.

— Дякую, я зараз же піднімусь і дам йому випити.

За гроші, що він мені залишив, я зміг протриматися впродовж місяця. Я навчився підробляти його підпис, коли заповнював необхідні папери, що надходили поштою, коли писав відповіді на звернення ліцею. Я й далі готував на двох. Щовечора ставив його тарілку навпроти своєї; а поївши, просто зливав його порцію в умивальник.

Кілька вечорів на тиждень, задля сусідів, що жили навпроти, я сідав у його крісло, вдягнувши його светр і черевики, посипавши волосся борошном, і намагався читати гарний новенький Коран, якого пан Ібрагім подарував мені після слізних благань.