Ерік-Еммануель Шмітт - Пан Ібрагім та квіти Корану

Завдяки втручанню пана Ібрагіма світ дорослих дав тріщину, і однорідна незмінна стіна, на яку я щоразу наражався, пропала — крізь утворену щілину мені простягли руку.

Я знову зекономив двісті франків і тепер зможу довести собі, що став чоловіком.

Я йшов Райською вулицею прямісінько до навісу, під яким стояла нова власниця мого ведмедика. Я приніс їй подаровану мені черепашку, справжню черепашку, привезену з моря, справжнього моря.

Дівчина мені усміхнулась.

У цю мить з алеї вигулькнув чоловік, що біг, наче пацюк, а за ним із криком повія:

— Украли! Моя сумочка! Ловіть злодія!

Не вагаючись ні хвилини, я витягнув ногу вперед. Злодій розпластався за кілька метрів. І я наскочив на нього.

Злодій подивився на мене і, побачивши, що я ще дитя, посміхнувся, наміряючись дати мені прочухана, та оскільки на вулицю вигулькнула дівчина, горлаючи дедалі гучніше, він схопився на ноги і змився. На щастя, крики повії мене врятували.

Похитуючись на високих підборах, дівчина підійшла ближче. Я простягнув їй сумку, яку вона радісно притиснула до пишних грудей, що вміли так гарно колихатися.

— Дякую, хлопчику. Як я можу тобі віддячити? Хочеш спробувати разок?

Вона була старою. Їй було близько тридцяти. Але пан Ібрагім завжди казав, що жінок не слід ображати.

— О’кей.

Ми піднялися. Власниця мого ведмедика була дуже обурена тим, що її колега вкрала мене у неї. Коли ми порівнялись із нею, вона шепнула мені на вухо:

— Приходь завтра. Я також зроблю це безкоштовно.

Я вирішив не відкладати на завтра…

Пан Ібрагім та повії ще більше ускладнювали моє життя з батьком. Я вдався до порівняння, що призвело до жахливих і запаморочливих висновків. Поряд із татом мені завжди було холодно. Тоді як з паном Ібрагімом і повіями ставало тепліше й світліше.

Я дивився на високу і глибоку бібліотеку, що передавалась у спадок, на всі ці книжки, що буцімто вміщають квінтесенцію людського розуму, перелік законів, невловиму сутність філософії, я розглядав їх у сутінках — Мойсею, зачини віконниці, світло нищить оправи — потім дивився на батька, що читав, сидячи у кріслі, ізольований у колі світла від торшера, яке, наче жовте сумління, падало на сторінки книжки. Він закрився у стінах своєї науки, приділяючи мені уваги не більше ніж собаці (собак він, до речі, ненавидів), і навіть не намагався кинути мені бодай одну кістку своїх знань. А якщо трохи пошуміти…

— Ой, пробач…

— Помовч, Мойсею. Я читаю. Я — працюю…

«Працювати», яке пишномовне слово, що служить незаперечним виправданням на всі випадки життя.

— Вибач, тату.

— Слава Богу, що твій брат Попол був не таким.

Попол — це друге ім’я моєї нікчемності. Щоразу, як я щось роблю не так, мій батько кидає мені в обличчя спогад про старшого брата. «Попол був дуже старанним у школі. Попол любив математику й ніколи не бруднив ванної. Попол ніколи не пісяв повз унітаз. Попол любив читати книжки так сильно, як і його батько».

Чесно кажучи, навіть спогад про те, що мама пішла з Пополом незадовго після мого народження, болить менше, ніж імовірність проживання поряд із такою живою досконалістю, як Попол; це виходило б за межі моїх можливостей.

— Тату, як ти гадаєш, Попол мене любив би?

Батько розгублено розглядає моє обличчя, точніше, намагається його розшифрувати.

— Що за запитання!

Ось і відповідь: що за запитання!

Я навчився дивитися на людей очима батька. З недовірою, презирством… Розмови з арабом-бакалійником, хоча він і не араб, адже «араб — це той, хто тримає бакалію відчиненою пізно ввечері та в неділю», послуги повіям — усі ці речі я складав у потаємному сховку моєї душі, яка не становила офіційної частини мого життя.

— Чому ти ніколи не посміхаєшся, Момо? — запитав мене пан Ібрагім.

Це був справжній підступний удар під дих, я не був готовий до такого запитання.

— Посмішка — це забаганка багатих людей, пане Ібрагіме. У мене немає на неї коштів.

Якраз щоб позлити мене, він розплився в посмішці.

— Бо ти гадаєш, що я належу до багатих?

— У вашій касі завжди є гроші. Я не знаю нікого, хто протягом усього дня мав би перед собою так багато купюр.

— Але гроші потрібні для того, щоб платити за товар і за приміщення теж. Уяви собі, наприкінці місяця мені залишається зовсім небагато.

І він посміхнувся ще дужче, ніби кепкуючи з мене.

— Пане Ібрагіме, коли я кажу, що посмішка — це забаганка багатих, то маю на увазі, що вона для щасливих людей.