Ерік-Еммануель Шмітт - Пан Ібрагім та квіти Корану

Я сказав собі, що в ліцеї я не можу гаяти ні секунди, тож мушу закохатися. Вибір був небагатим, оскільки наш навчальний заклад був тільки для хлопчиків, ми всі були закохані у доньку консьєржа, Міріам, яка, незважаючи на свої тринадцять років, дуже швидко збагнула, що правила цими трьома сотнями спраглих, які досягли статевої зрілості. Я почав за нею упадати із запалом потопаючого.

Гоп — посмішка!

Я мусив довести самому собі, що мене можна любити, і про це мав дізнатися весь світ перш ніж йому стане відомо, що навіть мої батьки, єдині люди, які повинні мене підтримувати, віддали перевагу втечі.

Я розказував панові Ібрагіму, як завойовував Міріам. Він слухав мене з легкою усмішкою того, хто знає кінець історії, але я вдавав, що цього не помічаю.

— Як поживає твій батько? Щось я його більше не бачу вранці…

— Він змушений багато працювати. Йому доводиться виходити з дому рано вранці через його нову роботу…

— Он як? А він не злиться, що ти читаєш Коран?

— Я, звичайно, ховаюсь… крім того, я не дуже розумію, що там написано.

— Коли ми хочемо щось вивчити, то беремось не за книгу, а з кимось розмовляємо. Я не вірю книжкам.

— Проте, пане Ібрагіме, ви самі завжди кажете мені, що знаєте…

— Авжеж, я знаю, щó є у моєму Корані… Момо, я хочу побачити море. Гайнімо в Нормандію. Поїдеш зі мною?

— Ой, справді?

— Звичайно, якщо твій батько не проти.

— Він не буде проти.

— Ти впевнений?

— Я ж вам кажу, він погодиться.

Коли ми опинились у холі «Гранд Отель де Кабур», це було сильніше за мене — я розплакався. Я плакав дві чи три години, ніяк не міг заспокоїтися.

Пан Ібрагім дивився, як я плачу. Він терпляче чекав, коли я зможу говорити. Нарешті я пробелькотав:

— Тут так гарно, пане Ібрагіме, надто гарно. Це не для мене. Я на це не заслуговую.

Пан Ібрагім посміхнувся.

— Момо, краса присутня скрізь, вона довкола нас. Куди б ти не кинув оком. Саме це є в моєму Корані.

Потім ми погуляли берегом моря.

— Знаєш, Момо, книжка не відкриє життя людині, якщо Бог не зробить цього безпосередньо.

Я розповідав йому про Міріам, я розповідав про неї щораз більше, аби уникнути розмови про батька. Допустивши мене в коло претендентів, Міріам почала потроху відкидати мене, як негідного кандидата.

— Це не має значення, — казав пан Ібрагім. — Твоя любов до неї належить тільки тобі. Вона твоя. Навіть якщо Міріам її відкидає, вона не може нічого в цьому змінити. Вона нею не скористалася, от і все. Те, що ти віддаєш, Момо, це твоє назавжди; те, що ти притримуєш для себе, втрачено назавжди!

— А у вас є дружина?

— Авжеж.

— Чому ж ви тоді тут не з нею?

Він указав пальцем на море.

— Тут море справді англійське, зелено-сіре, такі кольори не характерні для води, вона немовби набула англійського акценту.

— Ви не відповіли, пане Ібрагіме, про дружину. Вашу дружину.

— Момо, відсутність відповіді вже є відповіддю.

Пан Ібрагім щодня вставав першим.

Підходив до вікна, принюхувався до світла і не кваплячись робив гімнастику. Щоранку, все своє життя він робив свою ранкову гімнастику. Він був неймовірно гнучким, лежачи на подушці з напіврозплющеними очима, я бачив ще молодого, високого й безтурботного чоловіка, яким він був так давно.

На превеликий подив, одного разу у ванній я виявив, що пан Ібрагім — також обрізаний.

— Ви також, пане Ібрагіме?

— Мусульмани — як і євреї, Момо. Це жертва Авраама: він простягнув Богові своє дитя, кажучи, що той може його забрати. Шматочок шкіри, якого нам бракує, — це знак Авраама. Під час обрізання батько має тримати сина, даруючи свій власний біль на згадку про пожертву Авраама.

Завдяки панові Ібрагіму я довідався, що в євреїв, мусульман і навіть у християн до того, як вони пересварилися, було багато спільних великих людей. Це мене мало обходило, але на душі стало приємніше.

Коли, повернувшись із Нормандії, я зайшов до темної, порожньої квартири, то не відчув, що змінився, але подумав, що світ може бути інакшим. Я сказав собі, що зможу відчинити вікна, що стіни могли б бути світлішими; я подумав, що, можливо, не зобов’язаний берегти ці просяклі минулим меблі, минулим, бо від нього віяло не красою, а старістю, гнилизною і смородом, як від ганчірки для миття підлоги.

У мене більше не було грошей. Я почав продавати книжки, по кілька штук, букіністам на набережній Сени, яких мені показав пан Ібрагім під час наших прогулянок. Щоразу як я продавав книжку, я відчував себе вільнішим.