Ерік-Еммануель Шмітт - Пан Ібрагім та квіти Корану

— Зрештою, це всього-на-всього Араб !

— Я не араб, Момо, я родом із Золотого Півмісяця [1] Туреччина. (Прим. перекладача) . .

Я зібрав свої покупки і вискочив, приголомшений, на вулицю. Отже, пан Ібрагім читає мої думки! А якщо він читає мої думки, то, можливо, знає, що я його обкрадаю?

Наступного дня я не приховав жодної консерви, зате запитав його:

— Золотий Півмісяць — це де?

Зізнаюсь, я цілу ніч уявляв, як пан Ібрагім сидить на одному ріжку Золотого Півмісяця і ширяє в зорянім небі.

— Так називається територія, яка тягнеться від Анатолії до Персії, Момо.

Наступного ранку я додав, дістаючи гаманець:

— Мене звуть не Момо, а Мойсей.

Назавтра вже він додав:

— Я знаю, що ти Мойсей, тому й називаю тебе Момо, бо це звучить менш претензійно.

Наступного дня, рахуючи сантими, я запитав:

— А вам що до того? Мойсей — єврейське ім’я, а не арабське.

— Я не араб, Момо, я мусульманин.

— То чому ж усі називають вас Арабом вулиці, якщо ви не араб?

— Араб, Момо, означає «той, чия бакалійна крамничка відчинена з восьмої години ранку до півночі і навіть у неділю».

Отак точилася наша розмова. По фразі на день. Нам нікуди було поспішати. Бо він був старим, а я — молодим. І раз на два дні я цупив баночку консервів.

Гадаю, у нас пішов би рік чи два на годину розмови, якби одного разу ми не зустріли Бріджит Бардо.

На Голубій вулиці — як у вулику. Рух транспорту зупинено. Дорогу перекрито. Знімають фільм.

Усі особи чоловічої та жіночої статі, що проживають на вулицях Голубій, Метеликів і Фобур-Пуасоньєр, — у повній готовності. Жінки хочуть перевірити, чи вона справді така гарна, як кажуть; чоловіки не годні й думати, їхній розум затиснуто ширінкою штанів. Бріджит Бардо тут! Сама Бріджит Бардо!

Я ж прилип до вікна. Дивлюся на неї, і вона нагадує мені сусідську кицьку з п’ятого поверху, маленьку гарненьку кішечку, яка полюбляє розлягтися на балконі на осонні і, здається, живе, дихає та кліпає очима лишень заради того, щоб викликати захоплення. Придивившись, я виявляю, що вона також дуже схожа на повій із Райської вулиці, не усвідомлюючи, що насправді це повії з Райської вулиці копіюють Бріджит Бардо, щоб привернути увагу клієнтів. Я просто чманію, коли зауважую, що пан Ібрагім вийшов на поріг крамнички. Вперше в житті — принаймні відколи я існую — він зліз зі своєї табуретки.

Надивившись на те, як маленьке звірятко на ймення Бардо викручується перед камерами, я пригадую вродливу блондинку, якій тепер належить мій ведмедик, і вирішую спуститися до пана Ібрагіма, щоб скористатись його неуважністю й поцупити кілька баночок консервів. Катастрофа! Він знову повернувся до своєї каси. Його очі сміються, коли він розглядає Бардо з-за пачок мила та прищепок. Я ніколи раніше не бачив його таким.

— Ви одружені, пане Ібрагіме?

— Так, звісно, я одружений.

Він не звик, щоб йому ставили запитання.

Тієї миті я міг заприсягтися, що пан Ібрагім не такий уже й старий, як усі гадають.

— Пане Ібрагіме, уявіть, що ви пливете в одному човні з дружиною і Бріджит Бардо. Човен починає тонути. Що ви робитимете?

— Б’юсь об заклад, що моя дружина вміє плавати.

Я ніколи не бачив, щоб очі так сміялись, його ж очі сміялися, вони заходилися реготом, що розносився луною.

Раптом, як по бойовій тривозі, пан Ібрагім виструнчився: до крамниці зайшла Бріджит Бардо.

— Добрий день, пане, у вас є вода?

— Звичайно, панно.

І тут сталося неймовірне: пан Ібрагім підвівся, щоб узяти на полиці та принести їй пляшку води.

— Дякую, пане. Скільки з мене?

— Сорок франків, панно.

Бріджит відсахнулася. Я також. Пляшка води коштувала тоді два франки, не більше.

— Я не знала, що вода тут така рідкість.

— Рідкістю є не вода, панно, а справжні зірки.

Він сказав це з таким шармом і такою невідпорною усмішкою, що Бріджит Бардо зашарілася, дістала сорок франків і пішла.

Я не міг отямитися.

— Ну, ви й нахабні, пане Ібрагіме.

— Що ж, мій маленький Момо, треба ж комусь відшкодувати всі ті баночки консервів, що їх ти у мене поцупив.

Відтоді ми й стали друзями.

Звісно, від цієї миті я міг би красти консерви десь інде, але пан Ібрагім узяв з мене обіцянку:

— Момо, якщо ти повинен красти й далі, то продовжуй це робити у мене.

Протягом наступних днів пан Ібрагім розказав мені безліч способів, як витягти гроші в батька непомітно для нього: подавати старий учорашній, а то й позавчорашній хліб, попередньо потримавши його у духовці; додавати до кави цикорій, потроху збільшуючи дозу; повторно запарювати використані пакетики чаю; розводити його звичне «Божоле» вином за три франки і на завершення — справжня ідея, з тих, яка підтвердила, що пан Ібрагім був експертом у мистецтві діставати інших, — замінити домашній паштет собачими консервами.