Ерік-Еммануель Шмітт - Пан Ібрагім та квіти Корану

— Ну звісно, адже це Швейцарія!

— Тільки не по автостраді, Момо, прошу тебе, не по автостраді. Автострада означає: проїжджайте, тут нема на що дивитись. Автостради для дебілів, які хочуть дістатися з одного пункту до іншого за найкоротший відтинок часу. Нас цікавить не геометрія, а подорож. Шукай красиві дороги, які показують усе, що тільки можна побачити.

— Зразу видно, що не ви ведете машину, пане Ібрагіме.

— Послухай, Момо, якщо ти не хочеш нічого бачити, то сідай на літак, як усі інші.

— А тут живе біднота, пане Ібрагіме?

— Так, це Албанія.

— А тут?

— Зупини машину. Відчуваєш? Тут пахне щастям, це Греція. Люди тут не метушливі, вони не кваплячись спостерігають, як ми проїжджаємо, вони дихають. Бачиш-но, Момо, все своє життя я багато працював, але робив це повільно, не кваплячись, я не гнався за прибутком і потоком клієнтів, ні. Повільність — от секрет щастя. Що ти збираєшся робити у житті?

— Не знаю, пане Ібрагіме. Що ви скажете про імпорт-експорт?

— Імпорт-експорт?

Тут я явно заробив очко, віднайшовши магічне слово. Пан Ібрагім смакував це серйозне і водночас авантюрне слово «імпорт-експорт», що асоціювалося з подорожами, кораблями, посилками, великими сумами обороту; слово таке ж вагоме, як і його розкотисте «р»: імпорт-експорт!

— Познайомтеся з моїм сином Момо, який у майбутньому займатиметься імпортом-експортом.

Ми грали у різні ігри. Він заводив мене в релігійні споруди з зав’язаними очима, аби я вгадав релігію на запах.

— Тут пахне воском, ми в католицькому храмі.

— Так, це храм Святого Антонія.

— Пахне ладаном, тут — православні.

— Твоя правда, ми у Святій Софії.

— А тут чути ногами, ми в мусульманському храмі. Ой, як тут сильно смердить…

— Що? Ми в Голубій мечеті! Місце, пропахле духом тіла, не гідне тебе? Хіба ти і твої ноги ніколи не тхнуть? Ти гидуєш місцем для молитви, що пахне людьми, зроблене для людей, з людьми всередині? Та в тебе паризькі замашки! Мене ж цей аромат шкарпеток заспокоює. Я кажу собі, що не хочу нікого іншого, крім мого сусіда. Я відчуваю запах себе і запах усіх нас, отже, я одразу ж краще себе почуваю!

Починаючи від Стамбула, пан Ібрагім говорив дедалі менше. Він був зворушеним.

— Скоро ми приїдемо до моря, звідки я родом.

Щодня він просив їхати дедалі повільніше. Він хотів насолодитися. А ще йому було страшно.

— Де воно, море вашої батьківщини, пане Ібрагіме? Покажіть мені на карті.

— Дай мені спокій із тими картами. Момо, ми ж не в ліцеї!

Ми зупинились у гірському містечку.

— Я щасливий, Момо. Ти зі мною, і я знаю, щó є в моєму Корані. Тепер я хочу повести тебе на танці.

— На танці, пане Ібрагіме?

— Треба. Обов’язково. «Серце людини — як та пташка, закрите у клітці тіла». Коли ти танцюєш, серце співає, як пташка, що прагне розчинитись у Богові. Ходімо у теке.

— Куди?

— Який кумедний танцювальний майданчик! — сказав я, переступаючи поріг.

— Теке — це не танцмайданчик, а монастир. Момо, постав своє взуття сюди.

І саме тут я вперше побачив чоловіків, що крутилися довкола себе. Дервіші були одягнені у широкі, важкі й водночас гнучкі вбрання блідого кольору. Звучав барабан. І монахи перетворювалися на дзиґи.

— Бачиш, Момо! Вони крутяться довкола себе, довкола свого серця, у якому присутній Бог. Це — наче їхня молитва.

— Ви називаєте це молитвою?

— Так, Момо. Вони втрачають усі земні орієнтири, силу тяжіння, яку називають рівновагою, вони стають смолоскипами, що віддають себе великому вогню. Спробуй, Момо, спробуй. Роби, як я.

І ми обоє почали крутитися.

Під час перших обертів я казав собі: «Я щасливий із паном Ібрагімом» . Потім я подумав: «Я більше не серджуся на батька за те, що він пішов» . А наприкінці я навіть подумав: « Зрештою, у моєї мами не було іншого вибору, як…»

— Ну, що, Момо, ти відчув щось прекрасне?

— Так, це неймовірно. Накопичена в мені лють танула. Якби барабани не зупинились, я, можливо, розібрався б в історії з мамою. Пане Ібрагіме, мені було так приємно молитися, незважаючи на те, що я волів би не знімати кросівок. Що важчим стає тіло, то легшим стає дух.

Відтоді ми часто зупинялися, щоб потанцювати в теке, які знав пан Ібрагім. Він іноді не кружляв, а, примруживши очі, обмежувався чашечкою чаю, я ж крутився завжди як навіжений. Точніше, я кружляв, аби стати менш навіженим.

Увечері, виходячи на майдан у центрі села, в якому ми зупинилися, я щоразу намагався трохи поговорити з дівчатами. Я докладав якнайбільше зусиль, але щось воно не дуже спрацьовувало, тоді як усміхнений пан Ібрагім, нічого не роблячи і зберігаючи лагідний та спокійний вигляд, попивав свій лікер «Сузі» з анісовим сиропом і вже менш як за годину збирав купу людей довкола себе.