Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Перегорнуто ще двісті сторінок, його повікам доводилося триматись дуже стійко, щоби не злипатись, тож він таки вирішив заснути і відклав книжку. Збиваючи подушку і вмощуючися, він пригадував численні примітки внизу сторінки, які вказували на попередні пригоди, героїнею яких також була Ева Сімплон. Яке щастя! Він зможе її знайти в інших книжках.

Власне, Сільві мала рацію. Це не була висока література, але така захоплива. У будь-якому разі високої літератури він також не шанував. Завтра треба якось вивернутись і усамітнитись, щоб читати далі.

Він уже відключався, як одна думка змусила його підхопитись.

«Сільві… Ну, звичайно…»

Як він не помітив цього раніше?

«Звісно… Саме тому вона обожнює романи Кріса Блека. Зізнаючись у цьому, вона говорила не про Кріса Блека, а про Еву Сімплон. Жодних сумнівів: Сільві — лесбіянка!»

Життя кузини промайнуло в його уяві, як фотоальбом, сторінки якого гортаються неймовірно швидко: надмірна прихильність до батька, якому хотілось би, щоб вона народилася хлопчиком, невдачі й розриви з чоловіками, яких ніколи не бачили; натомість на кожному дні народження впродовж п’ятдесяти років присутні подружки, товаришки, подруги… Інколи, скажімо, три жінки, яких вона зустріла з таким ентузіазмом — далебі підозрілим, чи не так? — хіба своїми короткими хлопчачими зачісками, чоловічим одягом, неграціозними жестами вони не схожі на Еву Сімплон із роману? На Жозефу Кац, цю огрядну лесбіянку, яка часто відвідує всі сапфічні кав’ярні Лос-Анджелеса і, курячи сигару, веде «шевроле»? Ну, звісно…

Моріс хехекнув. Це відкриття ошелешило його тільки тому, що прийшло запізно.

«Вона могла мені про це сказати. Вона мала це мені сказати. Такі речі я здатен зрозуміти. Ми поговоримо про це завтра, якщо…».

Це були його останні слова перед тим, як від вимкнув свідомість.

На жаль, наступний день склався не так, як він собі передбачав. Вдячна кузенові за те, що на початку їхнього перебування він погодився на скромний вечір перед телевізором, Сільві запропонувала йому культурну поїздку; з путівником у руках вона комбінувала маршрут, який дав би змогу відвідати доісторичні ґроти і романські церкви. Морісу забракло рішучості опиратися, тим паче, що ніяк не міг уявити, як зізнається про своє єдине бажання: залишитись удома, щоби читати Кріса Блека.

У проміжку між двома каплицями, коли вони прогулювалися опорним муром середньовічного поселення, він усе-таки вирішив спрямувати розмову на інший напрям: на фронт правдивості.

— Скажи-но мені, Сільві, чи ти була би шокована, якби дізналася, що я гомосексуаліст?

— Господи, Морісе, ти гомосексуаліст?

— Ні, звісно, ні.

— Тоді чому ти про це питаєш?

— Щоб сказати, що звістка про те, що ти лесбіянка, мене не шокуватиме.

Її обличчя побуряковіло. Їй просто перехопило подих.

— Про що це ти, Морісе?

— Я хочу лише сказати, що коли когось насправді любиш, все можна прийняти.

— Авжеж, я теж такої думки.

— Тож ти можеш мені довіритися, Сільві.

З бурякового її обличчя стало темно-фіолетовим. Вона з хвилину помовчала, перш ніж продовжити:

— Ти гадаєш, що я від тебе щось приховую, Морісе?

— Так.

Вони пройшли ще сотню метрів, тоді вона зупинилась і промовила голосом, у якому бриніли сльози:

— Ти правий. Я справді щось приховую, але розкривати це зарано.

— Я до твоїх послуг.

Довірлива флегматичність, з якою Моріс промовив ці слова, вразила його кузину так, що вона не змогла стримати сліз.

— Я… я… я не чекала цього від тебе… це… так чудово…

Він усміхнувся, наче добрий принц.

Сидячи за вечерею перед соковитою грудкою качки, він спробував повернутися до тієї самої теми:

— Слухай, а твої подруги, Ґрація, Джина і…

— Ґрація, Одрі і Софія.

— Ти давно з ними зустрічаєшся?

— Ні. Недавно. Кілька місяців.

— Он як? Проте, вчора ви виглядали дуже близькими.

— Інколи трапляються речі, які зближують.

— Як ви познайомились?

— Це… це так непросто… мені не хочеться…

— Надто рано?

— Надто рано.

— Як хочеш.

В якомусь сапфічному клубі, як у романі, цілком певно. На кшталт «Двозначність» або «Міну, яка кашляє», тих нічних клубів, куди Жозефа Кац ходить, щоби когось підчепити… Сільві не наважується в цьому зізнатись. Моріс дійшов висновку, що він чудово вів себе з кузиною, тому тепер може піти й зануритись у книжку, яку він у неї поцупив.

Згідно з учорашнім сценарієм він увімкнув телевізор, начебто зацікавився безглуздою черговою серією, потім ледве не вивихнув собі щелепи, позіхаючи, немов би борючись зі сном, і сховався нагорі.