Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

— Так, краще, — відповів Моріс, не задумуючись.

— Ти міг би також зауважити, що я схудла на п’ять кілограмів, але цього ніхто не бачить.

— Власне, я якраз подумав…

— Брехун! У будь-якому разі я втратила п’ять кілограмів мізків, а не жиру. Тож ці п’ять кіло зовсім непомітні, їх можна тільки почути!

І рушила, розреготавшись на повен голос.

Її сміху він не підтримав, але все-таки Моріс ставився до неї поблажливо. З часом приязнь підкріпилася проникливістю: він знав, що його кузина зовсім не така, як він, не дуже освічена, полюбляє скрізь заводити знайомства, цінує пишні, як для Ґарґантюа, обіди, прихильна до солоних жартів і веселих молодиків, але він за це на неї не сердився; оскільки вона була єдиною особою, яку він любив, він вирішив її просто любити, такою, яка вона є. До його ніжності додавався навіть жаль, який він відчував до її непривабливої зовнішності — дедалі більш непривабливої з накопиченням років. По суті, співчуття, яке він виявляв до фізичного вигляду Сільві, було ерзацом того, що він хотів би дати собі.

Покинувши Ліон та його заплутані дорожні розв’язки, вони кілька годин їхали один за одним. Мірою просування на південь спека змінювала свою сутність: густа, паралізуюча, непорушна в ліонському басейні, схожа на пекучий свинцевий щит над головами смертних, вона була полегшена лагідним вітром, доки вони їхали вздовж Рони, потім стала сухою й набула чогось мінерального, коли вони під’їхали до Ардешу.

Десь під вечір, після низки помилок, які дуже розважили Сільві, вони нарешті вибралися на дику запилену дорогу, що привела їх до вілли.

Моріс одразу помітив, що властивості місцевості могли стати її вадами: притулившись на скелястому схилі, де втрималися нечисленні спраглі кущі, будівля з природного каменю, такого ж кольору охри, що й навколишній рельєф, височіла за кілька кілометрів від села, за кілька сотень метрів від сусідів.

— Чудово, — вигукнув він, шукаючи схвалення Сільві, яка трохи засумнівалася, — це ідеальне місце для відпочинку!

Вона усміхнулась і вирішила пристати на його думку.

Коли вони вибрали собі спальні, розвантажили речі й Морісові книжки, а Сільві переконалася, що телевізор і радіо працюють, вона запропонувала поїхати скупитись у великому тутешньому супермаркеті.

Знаючи темперамент своєї кузини, Моріс поїхав із нею, бо боявся, що вона накупить забагато й задорого.

Штовхаючи візок, він обійшов полиці разом із Сільві, яка хотіла все скупити, весь час щось лопотіла, порівнюючи продукти з тими, що продавалися коло неї, зачіпала продавців. Щойно найбільш небезпечну частину — не дати Сільві спорожнити полицю з ковбасними виробами у візок — було завершено, вони попрямували до кас.

— Стій на місці, я візьму собі книжку! — вигукнула Сільві.

Моріс угамував своє роздратування, бо хотів, щоби відпустка була вдалою; проте, подумки він просто розстріляв цю нещасну. Вибирати книжку в супермаркеті! Хіба він хоч раз у своєму житті придбав книжку, бодай одну, в супермаркеті? Книжка — це сакральний, цінний предмет, про її існування спершу дізнаються зі списку бібліографії, про неї наводять довідки, і, в крайньому разі, якщо дуже бажають мати, її дані записують на папірці та купують або замовляють у власника книгарні, що гідний цього імені. Книгу в жодному разі не можна «зірвати» серед ковбас, овочів і миючих засобів.

— Яка сумна доба, — промимрив він крізь зуби.

Сільві без комплексів пританцьовувала серед стосів книг і ними ж завалених столів, немов би вони були чимось апетитним. Моріс кинув швидкий погляд і констатував, що там, звісно, самі романи і, наслідуючи мученика, звів очі на стелю, чекаючи, доки Сільві закінчить: вона нюхнула якусь обкладинку, принюхалася до якогось томика, зважила інший, погортала сторінки всередині, немов би перевіряла, чи не потрапила в салат земля.

Несподівано вона скрикнула:

— Клас! Останній роман Кріса Блека!

Моріс не знав, хто такий той Кріс Блек, який спричинив такий передоргазм у його кузини, і погордував звернути увагу на томик, що вона кинула на гору продуктів.

— Ти не читав Кріса Блека? Звісно, ти ж не читаєш романів. Але це щось дивовижне. Це читається одним подихом, на кожній сторінці ти пускаєш слюнки, від книжки неможливо відірватись, не дочитавши її до кінця.

Моріс зауважив, що про цю книжку Сільві розповідає, немов про якусь страву.

«Зрештою, комерсанти праві, коли кладуть книги поруч із їжею, подумав він, бо для споживачів такого штибу — це одне й те саме».