Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

До чого це? Навіщо? Видіння зникло, розтало. Раптом вона почула запах диму. Може, там, нагорі, хтось підпалив ліс і їм теж судилося загинути?

— Ні, ні, — прошептала Даза, а подумки: «Не дамся».

Стогін (Сонтарини, дух якої вселяється в Дазу, її самої, цієї жінки, котра важко дихає поруч і тримає в собі ще одне життя, лісу, що охороняє їх, нічний, таємничий, як і вони, затятий до життя?), стогін з глибини чогось такого потаємного й неприступного для людського сприйняття, що пробігає тілом хвиля морозу, зате з’являється бажання дихати на повні груди.

Даза дає інструкції — хтось наче промовляє за неї — хворій жінці, потім її чоловікові, як далі чинити. Натирати, ставити гірчичники. Пити ліки. Дістати смальцю — борсучого, їжачиного, навіть свинячого. Натирати і пити. Провітрювати цю… вона каже: «Оселю». Рвати і їсти калину.

— Я ще дістану ліки. І прийдете, я дам банки. Будете ставити. Молоко з медом давайте.

— У нас є мед, — каже чоловік.

— От і добре. Малинове варення. І ще… Ще…

Даза напружена. Сама не своя. З нею от-от станеться напад істерики. Вона стискає — сильно, боляче — правою свою ліву руку. Нігті впиваються у шкіру.

Майже кричить, а насправді видихає — важко, натужно:

— Ходімо. — І вже в дверях: — Усе буде…

І падає. І хтозна за який час проходить до тями. Нагорі. Чує, як шумить ліс — важко, глухо, мов стогне. А потім стогін враз стихає. Здається, тиша схиляється над Дазою.

Голова Дази лежить на чоловічих ногах.

— Пробачте, — шепче вона.

— Це ви пробачте, — чує. — Вам легше?

— Так. Я піду?

— Зараз. Я вас проведу. І відвезу.

Дорога через ліс, крізь гущавину. Крізь віддалені крики, певне, сови. Крізь далеке вовче виття, од якого знову морозило шкіру. Крізь вітер, що налітав хвилями десь нагорі, у верхів’ях дерев, і стихав. Крізь тихий голос чоловіка за її спиною, вже на коні, про те, як вона їх налякала, і запитання: «Вона ж справді житиме?» Крізь Дазине видихання: «Вони обоє житимуть». Крізь нереальність цього шляху і відчуття того, що невидима стежка, а потім ледь видима доріжка теж живі, як вони — Даза, чоловік з автоматом на плечі, кінь, що незадоволено форкає.

Світанок ледь-ледь просіявся при виїзді з лісу. Чоловік, котрий, Даза вірила, незабаром мав стати батьком, сказав, що далі вона має йти сама. Що, може, люди в селі ще сплять. Потім дістав щось з-за пазухи:

— Дайте вашу руку.

Коли здивована Даза простягла руку, він розтулив пальці, повернув руку долонею догори. І поклав на долоню щось тонке і прохолодне. Даза глянула: на її долоні лежав невеличкий срібний ланцюжок.

— Візьміть, — сказав. — Не бійтеся. Він не награбований. Ми взагалі нікого не грабуємо. Це ланцюжок моєї бабусі. У нього давня історія. Візьміть, я прошу вас.

Ланцюжок цей Даза подарувала студентці Віті. Хоча й не сказала, кому належав до неї. Не мала сили сказати…

Це було як удар грому — те, що повідомив Андрій. Так іноді буває — раптово, без блискавки, ніби зовсім поруч. З непоміченої хмари. З неба, що ще годину, півгодини тому здавалося геть безхмарним. Андрій сказав, що дзвонила Ірина, його колишня дружина (а втім, чому колишня, вони ж досі були офіційно не розлучені) й просила зустріти у Борисполі, в аеропорту. Післязавтра прилітає з Греції на новорічні й Різдвяні свята.

— А до Луцька вона приїхати не може? — доволі зло спитала Віталія.

— Може… Могла б… Але бачиш… Вона прилітає не сама… З донькою… І внуком… Моїм онуком…

— Он як? У тебе є онук?

Андрій у відповідь явно щасливо:

— Виявляється, є. Я не знав… Повір, не знав. Що у Світлани…

І сказав далі, що він же не бачив Світлани, доньки, майже десять років.

— Он як? Цілих десять… Ювілей!

— Ну, майже десять. Вісім з чимось. А внука — взагалі.

Виявилося — донька там, у Греції, встигла не тільки подорослішати, а й вийти заміж. Ну, повір, вона про це не казала. І про те, що сина, внука народила.

— То вони прилітають ще не тільки з греченям, але й з греком?.. Чи відразу з двома греками?

— З двома? — Андрій був безпорадно-розгубленим.

— Ну, ти ж казав, що твоя Ірина, як ти підозрюєш, теж має грека…

— Казав… Вона вже не моя…

— Ти наче шкодуєш…

— Ні, — він якось мовби не сказав, а видихнув — тільки не болісно, а з полегшенням. — Відколи я зустрів тебе — ні.

І далі прохально — що він тільки привезе, бо ж малий, бо з багажем прилітають, тільки привезе, ну, доньку побачить, і внука, й повернеться. До неї, Віталії.

— Можеш не вертатися, — сказала Віталя. — У вас, здається, намічається… Як це колись казали? О! Возз’єднання сімей… Чи сім’ї…