Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Даза здригнулася ще раз і раптом гранично чітко зрозуміла весь жах свого становища: вона була серед вечора, точніше ночі, в темному, безпросвітно глухому лісі, в руках, у волі цього чоловіка, його поплічників чи соратників, про яких нічого, по суті, не знала. Лишалася надія…

А потім була зупинка на маленькій галявинці. Слово, що несподівано пролунало з темряви: «Вітер». І відгук її провожатого: «Сосна». Тінь, що винирнула й постала зовсім поруч, мов ще одне дерево.

Тихе запитання:

— Як добралися?

— Нормально. Жива?

— Звісно. Слава Україні!

— Героям слава.

Ще якийсь десяток кроків, попередження:

— Обережно…

Спереду на землі раптом з’явилося світло. Даза зрозуміла, що відкрилася ляда. Її супутник став спускатися донизу, простяг руку:

— Давайте… Тут драбина.

Даза спустилася донизу. У ніс вдарило сперте повітря, аж закрутилася голова й виступили сльози. Вона опинилася у невеличкій кімнатці. При світлі гасової лампи угледіла тапчан, з якого підвівся ще один чоловік. У глибині стояло щось схоже на нари, поруч невеликий столик, на якому чайник і миска, коло столика — пічка-буржуйка, у глибині проступала поличка з книжками, щось схоже на шафу.

«Так оце і є знаменитий схрон?» — майнула думка.

Вона привіталася до третього чоловіка, зарослого густою щетиною, який був у куфайці, на відміну од пальта її провожатого і військового френча у того, хто зустрів. Чоловік відповів хрипко прокуреним голосом:

— І вам добрий вечір.

Той, що привів, одкрив дверцята збоку, мовив гречно:

— Прошу, панно Любо.

Тут, виявляється, була ще одна, менша, кімната. У ній на лежаку важко дихала жінка. Повітря ще важче, майже нестерпне для дихання. Чи, може, ці люди звикли до такого повітря? Ще в кімнатці-нірці знаходилися стільці, етажерка з посудом і… теж десяток книжок, біля лежака стояв грубо збитий стілець. При тьмяному світлі ще одної лампи Даза-Люба побачила бліде обличчя, що виступало з-під ковдри. Дихання справді було важке і переривисте, схоже на зіпання людини, до якої надто близько підступила агонія. У Дазі озвався лікар, вона владно наказала:

— Залиште нас наодинці.

Потім Даза згадувала, як щось нереальне, народжене з напівсну-марення, яке мовби перейшло від цієї жінки до неї. І в тому маренні вона розстібала жінці кофтину, слухала стетоскопом її гаряче тіло, масажувала його, назустріч їй виступали з тьмяної, теж майже нереальної глибини великі жіночі очі, а з губ, що спеклися, злітав шепіт:

— Хто ви?

— Медсестра, — відповідала Даза і казала несподівано для самої себе голосно і впевнено: — Я вас порятую.

На щастя, після прослуховування зрозуміла: запалення легень, швидше за все, немає, є глибокий бронхіт. Побачила поруч на столику залізну кварту, збагнула, що там може бути вода. Дала жарознижуюче, відразу дві пігулки, веліла запити. Коли відкинула далі ковдру — побачила великий живіт, страшенно великий, невимовно великий, горбик перед тим, якого відчувала. Сказала, що натре спеціальною маззю і поставить гірчичники. Потім терла давно не мите жіноче тіло — над грудьми, де були бронхи, звеліла перевернутися на бік, запах камфори впереміж із запахом поту її саму змусив закашлятися. До горла підступила нудота. Даза пересилила її. На якусь мить огорнув відчай, та вона прогнала його. Подумала, як це дивно й нереально: у підземній норі в тілі хворої жінки знаходиться ще одне життя, котре навіть не підозрює, що воно існує. Якщо ще досі існує…

«Забагато», — подумала Даза.

Але не додумала, чого — вражень, складнощів, прикрощів, чогось непояснимого…

Тут жінка також закашлялася — не так, як перед тим, коротко й відривисто, а глухо, натужно. Кашляла довго, нестерпно довго. Заглянув її зляканий чоловік. Даза махнула рукою — зникни, мовляв. Коли ж та жінка, геть змучена, мокра от натуги, перестала кашляти, прошептала:

— Груди всі нарвало… А то й кашляти вже не могла…

Спробувала підвестися, Даза їй допомогла, а сама зраділа — разом з кашлем відійшли мокроти, а це вже хороша ознака. Надія на щось. Може, й на видужання.

— Ой, — раптом скинулася жінка. — Ой…

— Вам болить? — спитала Даза. — Де?

— Там, — жінка раптом слабо посміхнулася. — Там…

— Живіт, — перепитала Даза.

— Ні…

— Воно живе… Б’ється… Господи…

Вона заплакала, тихо й щасливо. Схопила Дазу за руку.

— Порятуйте… Прошу вас… Не мене… Його…

— Усе буде добре, — сказала Даза і наступної миті повірила, що так і має бути. Мусить. На якусь мить її осяяв спалах. Поле. Рев літака. Вибухи бомб. Палаючий ешелон. Сонтарина, котра помирає на її руках.