Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Бо так, як було досі, далі тривати не могло. У такому разі потрібно було б гратися, прикидатися, удавати, що нічого особливого не трапилося. Але цього Олеся не хотіла, не могла так чинити. Її обрушений світ назад вернути неможливо.

За дві майже безсонні ночі й недільний день, проведений на самоті — на київських вулицях, у кав’ярні, у бібліотеці, на кручі над Дніпром, у вагоні підземки з пересадкою на двох станціях — вона багато передумала. Вона стала іграшкою, перекотиполем, у дивній і огидній їй людській грі. Звичайно, вона була вдячна названій мамі Віталії. Що та її вдочерила. І справді стільки доклала зусиль, щоб виростити. І рятувала від усіх тих дитячих болячок, які Олеся перераховувала своїй матері біологічній. Котра народила й тепер на неї претендувала. На добре ставлення, на щось таке, що їй Олеся не могла дати.

Олеся стояла на київській кручі. Подумала, що добре було б стати птахом. Полетіти. І більше не вернутися сюди. Літати світом. А може, й десь оселитися, у місці — невідомому й потаємному, про яке ніхто не знає. Інколи, лише інколи, час від часу вертатися сюди чи до Луцька. Стукати дзьобом об вікно. Бачити, як сумують за нею, за колишньою Олесею, котра стала пташкою. Радіти цьому суму, або й самій сумувати за тим, що не вернеш. І знову кудись летіти. І зберігати вдячність бабусі Дазі, а особливо мамі Віталії, яка все ж стільки часу їй присвятила. Що вдочерила. Але ж вибрала вона не тому, що саме маленька Олеся їй сподобалася. На її місці могла бути й інша дівчинка, будь-хто. Очевидно, що мама Віталія на той час вже не могла мати дітей. І вона, по суті, купила собі дитину, забавку, іграшку, порятунок від самотності. Так, Олесі було з нею добре, мама Віталія турбувалася про неї, але… Але життя їхнє було скромним, тихим, швидше виживанням в однокімнатній квартирці. А гра, яку вела пані Віталія (Олеся так і подумала), була нечесною ще й тому, що вона приховувала обман і вдавала, що Олеся її справжня дочка, хоч насправді так не було. Якщо названа мама не була рідною, то й бабуся Даза теж. Дві чужі жінки, які навіть між собою все життя не могли порозумітися.

Але й повернутися до справжньої, біологічної матері Олеся не могла. Та не тільки колись від неї відмовилася, а й тепер завдала їй болю, розрушила хай ілюзорне, обманливе, а, принаймні, звикле, стабільне щастя, чи його уявний плин, звиклий ритм.

«Краще б я ні про що не дізналася», — подумала Олеся.

Прийняти подачку (подачки) від батька Олеся теж не могла. Звісно, його можна було б добряче подоїти, витягуючи гроші, прикраси і що там ще, або й пошантажувати. Насамперед прийняти ту обіцяну квартиру в центрі Києва. Але це означало б, що вона далі згодна бути іграшкою, маріонеткою в руках, нехай і рідного батька. Таточка, який зовсім про неї забув і не згадав би, якби не її так звана матуся. Дівка, з якою цей тип колись трахався, і від того трахання, злягання молодого пса і не менш огидної сучки з’явилася на світ вона, Олеся.

Найліпшим виходом було покінчити з цим кошмарним, потворним, примарним сном одразу. Кинутися з моста в Дніпро або під поїзд у метро. Раз, стрибок — і проблема її дурного існування зникла б назавжди. Але Олеся відчувала, що у неї не стачить снаги вчинити так. Таки страшно. До того ж, до того ж існує примарна надія… Втім, надія на що? Змінити щось у майбутньому? Але навіть хлопець, в якого вона так необачно, по-дурному закохалася, ще й билася за нього з колишньою подругою, виявився негідником, ну, якщо не негідником, то просто байдужим до неї. От і все.

«От і все», — сказала Олеся собі.

От і все, але жити, існувати якось треба, раз не вистачає мужності кинутися з мосту в річку або під поїзд. Другої ночі Олеся думала, як і перед тим, що робити далі. Поїхати на роботу за кордон чи кудись у провінцію? Але вона не знає навіть, як ту роботу шукають. Спитати у когось? Можна, але де гарантія, що не потрапиш у пастку… Можна свідомо, добровільно стати повією. Вона вродлива, струнка, має довгенькі ноженції, майже такі, як у Лільки, тіло, що співає, не раз милувалася ним у дзеркалі, вона б користувалася попитом, але… Від думки, що вона зароблятиме тілом, що кожного дня чи ночі, чи дня і ночі, що десятки чоловіків, які зовсім не люблять, не кохають її, а тільки користуватимуться її тілом, залазитимуть на нього, платячи за це гроші, — від цієї думки Олесю знудило. Відчула, що от-от виблює. Побігла в туалет.

Коли ж вийшла, побачила бабусю Дазу.

— Що з тобою, Олесю? Тобі погано?

— Перепила, — сказала Олеся, перш ніж зникнути у ванній.