Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Він, певно, почув, бо машина спинилася одразу за ворітьми. Олеся рушила далі теж пішака. Вирішила — так ітиме до Києва. Дорогою додумає, що робити, куди прихилити дурну, мовби розбиту відтепер голову.

Уже за селищем, у лісі, її наздогнало інше авто. Не таке круте, як батьків «джип». Спинилося поруч.

— Дєвочка, садісь, подвезьом.

Олеся заперечливо похитала головою. І тут із машини вискочив один гевал, за ним — інший. Кілька блискавичних порухів — і Олесю заштовхали на заднє сидіння. Гевал номер один (а може, й два) сів поруч. Їй наказали поводитися тихо. Тоді будуть менші неприємності. Залишиться жива й отримає задоволення. Олеся шарпнулася, та двері, звісно, були замкнуті.

— Не дурій, — сказав той, що поруч. — Мармиза в тебе на вигляд розумна.

«Невже це люди Ігоря Леонідовича? — подумала. — Невже він така сволота?»

Гіркота й розпач залили її з головою. Що з нею зроблять — зґвалтують, уб’ють? Чи те й інше? Авжеж, ніхто ж не знає, де вона. Навіть бабуся.

Озивається її сотовий, і гевал одразу його забирає. Олеся гарячково шукає вихід, але виходу нема. Вікна в машині затемнені, руки у гевала міцні.

Машина виїжджає з лісу на трасу.

І тут водій каже:

— Здається, за нами хвіст. Точно, хвіст, блін.

Серце в Олесі голосно бухає. Од радості навіть ледь не вискакує з грудей.

— Це мій тато, — торжествуюче каже вона.

— Твій тато? — Той, що спереду, видно, трохи збентежений. — І хто ж він у тебе?

— Міністр, — випалює Олеся.

— Міністр? — Гевал поруч хмикає. — Міністр чого? Оборони чи ментовський?

— Даремно ви іронізуєте. — Упевненість, що саме її батько переслідує цю машину, росте всередині Олесі. — Він голова Держагенства з оцінки ресурсів.

— Блін!

Водій раптом починає трохи гальмувати.

— Що ти робиш? Ідіот, чи що?

Той, що біля Олесі, ледь не підстрибує.

— А те, що номери вроді всамділі кабмінівські, — каже водій. — Здається, влипли.

— То що робити?

— Спинитися й чемно вибачитися.

— Гадаєш, не відірвемося?

— Якщо то людина Хама, нам кранти. Перехватка гарантована. І законна молотилка. А так, може, викрутимося.

І до Олесі:

— Заступишся за мальчіков, красунечко?

— Зупиняйте! — Де й береться в Олесі владність.

Вони таки спиняють машину. І машина, що їхала за ними, спинилася.

То справді був Ігор Леонідович. Йому сказали, що вийшла помилочка. Що вони чемно велися з панною, хай скаже. Хотіли просто підвезти.

— Що скажеш, Олесю? — Ігор Леонідович.

— Хай їдуть, — сказала Олеся з королівським жестом.

— Гаразд, — погодився Ігор Леонідович і до тих двох:

— Ключі!

— Ну, шеф, — спробував канючити водій.

— Машину я вам лишаю, але ключі заберу, — сказав батько Олесі. — І не смикайтесь. Я вже дав сигнал на перехват. У вас просто заберуть машину, а якщо ваш шеф домовиться з ментами — повернуть. Хто, я думаю, пояснювати не треба? Ну й ладненько.

— Крутий у мене таточко, — сказала Олеся в машині.

— Я за тебе злякався, — почула у відповідь. — Повір мені, ніколи ще так не боявся. Всю обласну ментовку, а через неї спецназ здуру підняв. Так що вони далеко б усе одно не втекли.

— А хто вони?

— Сучара якась. Може, з тих, що дівчат у закордонні борделі доставляють.

— Мені якраз після сьогоднішнього туди й дорога, — сказала Олеся.

Він «золотим» голосом:

— Ну, пробач, Лесечко. Пробач, люба.

— Я не люба, — відрізала Олеся.

— Усе одно, пробач. Усе взагалі вийшло по-дурному. Хоча, якщо відверто, мене давно підмивало признатися, сказати, хто я такий тобі.

Тут Олеся й мовила майже лагідним тоном, що за порятунок вона вдячна. Навіть дуже. Але в понеділок подасть заяву на звільнення. І просить їй не перешкоджати. Бо все одно вчинить, як задумала. Що надалі їм ліпше не знатися. Що жодних претензій вона до нього не має. Ігор Леонідович на диво просто сказав у відповідь, що просить цього не робити. Що в нього є, крім цього будинку, у Києві квартира і він збирався їй подарувати. Що це хоч маленьке щось для неї.

— Оце вже ні, — сказала Олеся. — Обійдемось без подачок і компенсацій.

І попросила спинитися біля найближчої станції метро.

— Якщо ти наполягаєш.

— Наполягаю.

«Яка я дурепа, — подумала Олеся. — Мабуть, таки дурепа. Але я залишуся дурепою. Залишуся, — комусь безмовно крикнула. — Я, Олеся, кругла сирота, м’яч, кулька».

Олеся дотримала слова і найперше, що зробила, коли в понеділок з’явилася в агентстві, — подала заяву на звільнення. Вона вже знала від бабусі, яка комусь там подзвонила, що місце вчительки у школі поблизу, про яке клопоталася бабуся, зайняте. Так довго, тим більше в Києві, чекати не могли. Отож, перспективи з роботою були туманні. Як і перспективи з життям узагалі.