Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

«Я невдячна свиня, — подумала Олеся. — Невдячна закохана свиня».

Але від її слів нічого не змінилося. Не було й сорому за цю невдячність. Було відчуття, що там, за вікнами агентства, держустанови, ха, теж народився інший Київ. Уже народився. Живе… Він ще має зберегти хоча б одного листочка на своїх каштанах або плід каштана, притулений до дерева. Він повинен зберегти для неї краплину тепла, яку має відшукати в повітрі або під листям у скверику за агентством. Київ нарешті належить їй — сповна, кинувши свою погорду до ніг провінціалки. Нарешті.

«Ось що відчувають дурні закоханці», — подумала Олеся.

Закохана Олеся таки дочекалася закінчення робочого дня. Прожогом метнулася до виходу. Байдуже, що її начальник ще в кабінеті. Перетерпить. Тим більше, що, здається, він до неї небайдужий. Олеся знає, що Ігорю Леонідовичу йде тридцять восьмий, що він був одружений, має сина, тепер, ось уже два роки, розлучений. Дружина, колишня моделька, пішла до крутого бізнесмена. До неї, Олесі, він ставиться делікатно, надто делікатно. Що ж, сам винен, хоча й вона теж, бо відразу поставила між ними бар’єр. А він не дуже й намагався той бар’єр зламати. От тільки хіба ті загадкові хрестики в його календарі… Вони щось мусять означати. Щось означають. Незабаром двадцять п’яте грудня, день, на листку якого стоїть аж п’ять хрестиків. Чи таки плюсів? Але ж цього дня ще не було, він ще тільки наближається…

У неї, звісно, були інтрижки в школі, навіть ще в Луцьку, і тут, у Києві, а в училищі, в училищі… під час практики… вона позбулася невинності (нарешті, сказала вредна Лілька), стала, двічі «ха», сучасною дівчиною. Столичною штучкою. Якій море по коліно. Тільки в те море вона зайшла недалеко, ледь намочила ноги, котрі, здається, досі ще не висохли. Присмак цікавості виявився гіркуватим. Подумаєш, сказала Лілька, велика цяця, недоторка з провінції, та мене розпакували ще в сьомому класі. А любов… Ах, любов! Руда кішка, яка не ловить мишей, а тільки грається з ними. І миші живі, і кішка задоволена. Вчися, подруго, і твій майбутній, як і мій, ще нам подякують за минулий набутий досвід.

Олеся підозрювала, що Лілька більше бравує, ніж набуває того досвіду. Хоч історій у Лілі було на сім відер ля-ля. І от обидві закохалися. В одного. Для того одного, єдиного, ну й для його товаришів по стоянню на Майдані (чи й подруг?) Олеся накупила дорогою ковбаси, сиру, два батони, два пакети (чому два?) соку виноградного — не годилося приходити з порожніми руками.

Ну, звісно, Лілька вже тут як тут, висіялася і вродилася, продає нахабні свої смішечки, а вони відразу стають вороняками, котрі каркають над Олесею. Ліля — три «ха» з половинкою — очиськами, як у відьми, по ній — кресь. З безсоромних очиць два язички вогню — палахкоти, Олесю, гори, подруженько, не шкода. Олеся ледь збентежилася, погладила звірка, що готовий був пазурики випустити, — ще не час.

А він… Зате він подивився по-особливому. Тепло, зацікавлено. І начеб пригортав тим поглядом. Клав його на плече й тулив її до себе. Геть усю й так близько, що Олесі раптом стало душно. Посеред цієї зими-хлюпавки, що от-от стане морозною, по телеку обіцяли. Посеред Майдану, який не здається.

А настрій у всіх був піднесений. Бо щойно надійшла звістка, що завершилися якісь там переговори, що буде третій тур президентських виборів. Про це вже всі знали, але хвилиночку, тріумфальну новину ще мали повідомити з трибуни, й Олеся разом з усіма рушила до більшого стовписька. Вона вітала, разом з усіма, звичним скандуванням кумира Майдану, кричала: «Перемога! Перемога!» Ще мали щось там вирішувати депутати, але всі були певні, що нікуди вони не дінуться. У якийсь момент Олеся відчула доторк чиєїсь руки до своєї. Це могла бути тільки його рука — такою теплою посеред зимової холоднечі, такою ніжною, зворушливо несміливою, з обережним потиском, в якому відчувалася чоловіча сила. І Олесина… Олесина рука опинилася в цій чоловічій руці, і їй миттєво захотілося зняти рукавичку, аби їхні руки злилися в одну. Вона покосилася — чи друга, права його рука, не тисне ручницю тієї змійки Лільки, бо ж він стояв між ними. Між, між, між… Тепла-тепла торжествуюча хвиля радості залила її всю. Права рука Ярослава була піднята над головою, він чи то так висловлював свої емоції, чи когось вітав на трибуні. Химерна думка прийшла до неї про те, що добре було б піднятися туди, до чоловіків і жінки з косою, й у мікрофон, на всю наелектризовану юрбу, на весь Майдан проголосити: «Люди, я закохана і щаслива!»