Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

— Ви щось хочете спитати? — не витримала Олеся.

— Спитати? — Він трохи повагався, наче щось зважуючи. — Ні, нічого.

Направився до виходу. У дверях озирнувся.

— Я хотів вам дещо сказати, але передумав.

І вийшов. До Олесиної тривоги додалася ще одна. Що хотів сказати цей чоловік? Що він знає? Про неї? Проти неї? Про те, що готується довкола неї? Попередити про небезпеку?

Звірок всередині вже не скімлив, а стих. Наче здох. Помер. Помер?

Майдан зустрів їх шумом безлічі голосів, знайомим димком і піснею, яку виводили хлопці й дівчата біля одного з наметів. Олесі в якийсь момент здалося, що вона знаходиться всередині цієї пісні, більше того, є одним зі слів цієї пісні. Іменем з пісні.

«Я Катерина, яка несе воду, — подумала Олеся. — Але де мій Роман, який пасе воли? Де воли, які мають пастися?»

Їй здалося, що навіть не від присутності кількох десятків тисяч людей, не від їхніх подихів, не від вогників од буржуйок, а саме од цієї простої пісні стало тепліше, Майдан зігрівся. Незвично було чути цю звичайну пісню там, де звучали голосні промови й патріотичні пісні. Зараз ніхто не виступав, і це теж здавалося дивним.

Олесю, як й інших працівників Державного агентства, попередили, щоб вона не ходила на Майдан. Але Олеся ходила, бо ходила Ліля, з якою вона подружилася, коли переїхала з Луцька до Києва і в столичній школі стала «селючкою», а Ліля її захищала, ходила, бо була за натурою своєю непокірною. Покари не боялася, а втім, чи покарав би її Ігор Леонідович?

— Ходімо, — торкнула за руку Ліля.

Але ні біля волинського намету, ні всередині хлопця, котрого звали Ярославом, не знайшли. Він там, серед Майдану, де от-от має початися мітинг, сказали їм.

— Покликати? — спитав білявий хлопець і дістав сотовий телефончик.

— Клич, — швидше звеліла, ніж попросила Ліля.

Ярослав постав перед ними таким, як і описувала Ліля: високим (правда, до кличківських стандартів не дотягнув), з виразним худорлявим обличчям, ледь загостреним носом, жвавий і в той же час немовби од чогось засоромлений.

Олеся глянула на нього раз, вдруге, потім на щасливу Лільку, яка й не приховувала свого щастя й осяювала Майдан сильніше за ліхтарі на стовпах і навіть за прожектори на дахах будинків. Ліля сказала, що, може, вони пройдуться, потім, відповів Ярослав, трохи послухаємо.

«Я пропала, мамусю, я пропала, — подумала раптом Олеся. — Що мені робити?»

Вона вирішила піти геть — і не пішла. Вона посунулася разом з Ярославом і Лілею ближче до основного натовпу. Уже говорили зі сцени, щось промовляв до Лілі Ярослав, Ліля до нього — Олеся нічого не чула. Того вечора вона перетворилася у мовчунку, більше того — у глухоніму мовчунку. Їй було досить його присутності, звуку його трохи глухуватого голосу, тепла, яке йшло від нього. Цей хлопець, довга тичка, цей предмет Лілиного інтересу став окремою планетою. Він обертався довкола невидимого Сонця, і Олеся оберталася разом з ним.

«Я його нікому не віддам, — подумала Олеся. — Нікому, бо світ його вкраде й заховає від мене. Нікому, навіть Лільці. Бо хто вона така, щоб щось у мене відбирати? Так, я власниця, і Лілька повинна про це знати».

— Чого ти мовчиш, Олесю? — спитала Ліля, й це були перші слова, які почула Олеся, що стала глухонімою.

— М-м, — промичала Олеся. — М-м.

— У тебе що — зуб заболів? — сказала Ліля.

— Усі зуби, — сказала Олеся. — І всі нерви. Усі руки і ноги.

І тут вона вирішила зробити подрузі царський подарунок. Ні, королівський. Від її величності Олесі Першої. А може, й Другої — у королев іноді буває багато імен. Цей подарунок — її останній вечір з Ярославом.

— Я дарую вам цей вечір, — сказала вона.

— У Олесі поетична душа, — Ліля.

Ярослав глянув на Олесю. Вона попросила подумки — не дивися. Потім — ні, ні, дивися, добре запам’ятовуй, це я, я, я, я така, а не інакша. Я тебе знайшла і зробила планетою, я тебе зроблю тим, ким ще ти не був.

— Ну, бувайте, — сказала вона.

І змахнула рукою у світло-коричневій рукавичці. Королівський жест.

— Приходьте завтра, — сказав Ярослав.

— Обов’язково, — пообіцяла Олеся і пішла.

Не могла лишатися, бо цей вечір і так вже наповнився й хлюпав через вінця. Вечір пив темне густе вино, п’янів і по краплі передавав хміль Олесі.

— Ось так і буває, — сказала вона вголос. — Ось так це, виявляється, і приходить. Ой!

Вона посміхнулася до чоловіка, який здивовано дивився на неї: чому це дівчина розмовляє сама з собою? Він не знав про її щастя, збентеження і перетворення. Власне, перетворення ще не відбулося, воно тільки починалося. Стукало дзьобиком об шкарлупу. Вона слухала і знала, що те, що має народитися, народиться. Обов’язково. Неодмінно. Механічне життя скінчилося. І чекання скінчилося. Хай вечір і далі п’є вино, вона дозволяє.