Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

— Казала, — згодилася мама.

Це було чи не єдине слово, яке вимовила під час Вітиного збивчастого монологу. Ні, ще сказала, коли пауза між словами надто довго затяглася:

— Кажи далі… Я чую…

— Ах, ти чуєш!

Віта далі говорила, мов у гарячці. Мов — немов. Про те, що вона не може нічого зробити з собою. Що почуття сильніші за неї. Що мусить поїхати в те селище, де він, і жити там.

— Це я у всьому винна, — сказала нарешті мама після ще однієї паузи — Віта вже виговорилася.

— Ти? У чому?

— У тому, що ти так вчинила. Я щось не так робила. Не так виховувала. Не ті слова говорила. От і пожинаю плоди. Ми обидві пожинаємо.

— Ти дуже правильна, мамо, — сказала Віта. — Правильна і моральна. А я — негідниця. Може, в батька вдалася.

— Твій батько був гарною людиною, — сказала мама.

— Був?

— Ну, може, і є… Просто… Просто він кохав іншу жінку.

— Он як! — Віта аж звелася на ноги. — Він кохав іншу жінку, лишився з нею, адже так?..

— Нехай так.

— Клас! — вигукнула Віта. — Він лишився з нею, а ти… Ти маєш від нього мене.

— Але що це міняє?

— Багато що. Хоча б те, що ти, виявляється, не така, як я досі вважала.

— Яка ж я? — Мама це майже прошептала, мовби боялася, що хтось почує.

— Не така суперправильна. У тебе теж був гріх.

Віта це вигукнула ще голосніше. А далі твердо, з притиском, промовила:

— Я поїду до нього, мамо. Не пускатимеш — усе одно втечу.

— Я не триматиму, — сказала мама. — Я могла б просити. І прошу. Не їдь, чуєш, не їдь. Я ж прожила більше на світі. Він злочинець і злочинцем залишиться. Ті, хто хоче виправитися, виправляються після першого разу.

— Я вже не хочу його виправити, — сказала Віта. — Що буде — те й буде. Наші долі поєднані.

— Він тебе обдурить. Як уже дурив.

— Я йому потрібна. Він цього не знає, а я знаю.

— Ти так і не зрозуміла його. І себе не зрозуміла. Але себе ти ще можеш зрозуміти. То інший світ, і ти в ньому чужа. Жити за його законами? Доню, то не твої закони…

Мама, як завжди, була права. Мала рацію. Усе знала наперед. І нічим не дорікнула. Натомість дорікала собі. Істерики, докорів, як очікувала Віта, не було. Ніякого картання. Погроз. Лише докори собі. Віта зрозуміла, що вона програла, що летить у безодню. Але цього польоту не спинити, бо нема за що вчепитися. Нема, така біда. Хіба за Едика. За своє кохання до нього.

І вона вчепилася. Намертво.

І розтягла політ на цілих десять років.

У політ вміщався її приїзд в те селище. Наймання квартири в старої бабці. Робота в психоневрологічному диспансері для алкоголіків, який теж розташувався в селищі. Перше побачення з Едиком, його здивування і радість, так, непідробна радість в його очах, коли вона сказала, що вже два місяці живе тут, у селищі. Їхнє кохання в кімнаті побачень. Слова Едика:

— Ти справді тут житимеш?

— Так. Доки ти сидітимеш.

— Бідна мала, — він зітхнув.

— Я не мала, — сказала Віталія. — Виросла. Називай мене Вітою.

— Авжеж, мала, — він посміхнувся.

На другому побаченні Едуард сказав, що в їхній медчастині, в колонії, є медсестра-пенсіонерка. Якби вона мала освіту…

— Я матиму, — сказала Віталія.

Вона вже знала: в райцентрі цього району є медучилище. Наступного року вона вступила туди. З психдиспансеру дали відмінну характеристику санітарці Віталії Снігурець. А оскільки мала за плечима курс медінституту, та ще й столичного, її прийняли відразу на другий курс. У диспансері для алкоголіків-психів всі знали, що вона приїхала доглядати стареньку далеку родичку. Після трьох років навчання Віталія отримала диплом медичної сестри й за допомогою Едуарда, який і тут мав вплив, була прийнята на роботу в медичну частину при колонії. Тепер вони зустрічалися регулярно, під час кожного Вітиного чергування. Едик приходив на ніч, і вони кохалися. Коли через рік Віталія, як молодий спеціаліст, отримала квартиру в будинку для військовослужбовців, котрі служили в колонії, Едуард став доволі часто приходити й до неї додому. Начальство, очевидно, знало, що він повернеться. Тим більше, що вся дисципліна в колонії, по суті, трималася, хай жорстка і жорстока, за зеківськими правилами, на його авторитеті й правилах, встановлених ним, тож начальство мало небагато роботи.

— Якби не ти, ех, як я свиснув би звідси, — сказав якось він після такого «домашнього побачення».

Віталія аж надто пильно поглянула на нього:

— То втікай.

— Щоб і тебе посадили? Нє, я своє відбатожу. І тоді разом поїдемо до столиці Кийова. Навстріч щастю, довгому, як міст Патона. Ну, мала, не супся. Я тебе не кликав, сама приїхала.