Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

«Він умер», — твердила Віта.

І йшла на суд.

«Він умер. Ти умер», — подумки казала там.

— І що ви скажете, підсудна, у відповідь на це звинувачення? — питав її суддя.

Питав, звісно, Едика-Еміра. Той підводився і щось казав. Щоб не чути — навіщо? — Віта пригадувала якісь дивні слова. Чи вони лізли самі до її голови? Едик був, авжеж, був, був, був винен. Безсумнівно. Виправдання йому не було хоча б тому, що дурив її тих чотири місяці.

Чотири місяці. Сто вісімнадцять днів, якщо точніше.

Сто вісімнадцять днів її кохання, щастя, тривог, чекання, насолоди.

Сто вісімнадцять щасть, тривог, чекань, насолод. Бо кохань було більше і кохання було одне.

І Едик, якого насправді при народженні назвали Микитою, Микиткою, а потім на вимогу вітчима змінили ім’я, теж був один.

«І я в нього одна», — подумала Віта.

Прийшла й друга думка: «Як та слива, що росла в колонії, де сиділи Едик і той дивний чоловік».

Дивний чоловік, що писав такі проникливі слова, пронизливі рядки, од яких щеміли серце й душа. Рядки, які її коханий (хай і чужі) адресував їй, Віті.

«Мала», — називав її Едик. Той Едик, який сказав їй правду про себе, щоб вона була вільною від нього.

— Я виросту, — прошептала Віта. — Я виросту. Я виросту разом з тобою.

Рішення було прийнято, й вона взялася його виконувати. Найперше запитала Зіну, куди відправили її брата відбувати покарання. Зіна назвала адресу. Селище у Волинській області. Отже, недалеко, в Україні.

— Це добре, — сказала Віта. — Навіть дуже добре. — І призналася: — Я поїду до нього.

— І я поїду, — стомлено, гасячи зітхання, сказала Зіна. — Тільки перше побачення йому дозволено в жовтні.

— Чому в жовтні?

— Через півроку з часу арешту. — І додала: — Там колонія для рецидивістів.

— Рецидивістів?

— Ну, тих, що не вперше сидять.

— Я поїду туди не на побачення. Назовсім. Жити.

— Жити?

Видно було, що Едикова сестра нічого не розуміє. Настала пауза, і крізь неї наче пливли до Віти розширені світло-сірі Зінині очі. Тьмяніші, ніж у брата. Майже такі, як у неї, Віти. Здивування виливалося з них, як вода з переповненого відра.

— Я житиму в тому селищі. Приходитиму до нього.

— Усе одно більше, ніж належить, побачень тобі не дозволять. Хіба…

— Хіба що? — Віта схопила Зіну за руку.

— Ну хіба влаштувалася б на роботу в ту колонію. То ж чоловіча колонія. Може, якісь санітарки в медчастину чи прибиральниці там і потрібні. Але то авантюра. Сама потім шкодуватимеш.

— Я не шкодуватиму, — затято вимовила Віта.

— Та ти ж вчишся в медінституті.

— Відрахують. Або сама напишу заяву.

Зіна підвелася, даючи зрозуміти, що розмова між ними закінчена. Уже біля дверей (розмовляли у їхній, Зіни й Едикових батьків, квартирі) сказала:

— Я, звісно, люблю брата. Він… Він сам, сам собі обрав шлях. Він справжній, хоть, може, й непутьовий. Але інакшим вже не стане. Ти тоже хороша дівчина. Тільки долю собі поламаєш. Ти ж не та… декабристка. Подумай. Бувай.

З тим і зачинила двері. Віта думала. Точніше, гнала геть думки-спокусниці. І слова про те, що ламає собі долю.

Щоб відрізати шлях до відступу, подала заяву на відрахування з інституту. Там були дуже здивовані: Віталія Снігурець зарекомендувала себе як одна з кращих студенток-першокурсниць. Якщо не найкраща. Віта пробурмотіла щось про стан здоров’я, про те, що помилилася у виборі професії.

Далі була розмова з мамою.

Віта воліла стерти з пам’яті ту розмову. Вона здавалася сном, але не реальним, не таким, що приснився, а вигаданим пізніше. Може, навіть учора, перед згадкою. Переграним, перевигаданим. Кожного разу так здавалося.

Віта намагалася наперед уявити, що скаже мама.

Може, просто поїхати, втекти, а тоді послати листа, в якому все викласти? Чи приїхати й поставити перед фактом.

«Я обдурювала найкращу в світі маму, — подумала Віта. — Найправильнішу. Ні, так не можна. Треба сказати — найдобрішу. І… І найошуканішу. Авжеж. Мною».

Але чомусь, чомусь великого каяття вона не відчувала. Тільки було якесь тремтіння. Маленька лихоманка, лихоманочка, як у передчутті майбутньої хвороби.

Віта намагалася стерти з пам’яті, викинути геть ту розмову. Але вона була і з роками здавалася виразнішою. І болючішою. Віта виклала геть усе. Не сказала тільки про ту таємну, таємно-обманливу поїздку в колонію. Не могла про це розказати.

Мама Даза слухала її закам’яніла. Незворушна. Віта говорила, говорила — про випадкове знайомство на пустирі, про зустріч потому, про приховане (прости, матусю) листування, про його повернення з ув’язнення, про те, що вона полюбила, покохала, так, так, мамо, покохала злочинця. Хоча він не такий, не такий, вона, Віта… Про те, що вона, мама, сама дозволяла їй вибір у складних ситуаціях. Як вважає за потрібне. Що мала право на той проклятий вибір. Що вона доросла, так, доросла, ти, мамо, сама це казала.