Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Уперше її оповив такий щемкий жаль, що хотілося плакати.

Кілька тижнів тому — неповний місяць — вона дізналася про страшний діагноз. Досі нічого не боліло. Трохи поколювало збоку, десь під серцем. Вважала — може, щось у бронхах, перевіриться, ще перевіриться, може, віддає серцевий м’яз.

…Трохи боялася. Так, боялася. Заспокоювала себе і боялася перевіряти, тепер у цьому можна признатися. Гладила те звірятко страху, запевняла, переконувала себе: нічого серйозного, роби свою справу, страхопудко, твоє діло — інших лікувати.

Нарешті відважилася. Так, для формальності перевіриться. У своїй же лікарні. Вона була надто досвідченою й розумною медсестрою, фактично лікарем за кваліфікацією. Побачивши знімки й вираз обличчя добре знайомого лікаря, зрозуміла — найгірше.

— Вікторе Дмитровичу, — сказала вона. — Я не боюся. Я ж бачу…

— Що ви бачите? — Віктор Дмитрович промовив сердито. — Що ви бачите, Віталіє Миколаївно? Вам просто треба перевіритися в окнодиспансері. От і все.

— Я ж бачу — у легенях пухлина.

— Ви занадто багато бачите! — Лікар уже сердився не на жарт. — То й що, як, допустимо, пухлина? Пухлини бувають різні. Переважно доброякісні.

— Хороші й дуже хороші, пухнасті з гарними хвостиками. — Віталії стало безпричинно весело, хоч веселість була з гірчинкою — маленькою, мов дрібне зернятко. — Я ж кажу, що нічого не боюся. Я стоїк і агностик, щоб ви знали.

— Ох, грамотна ви наша! — Віталія побачила цієї миті, що в лікаря дрижать пальці. — Освічена й інтелектуальна. Зняти б вам халатика… Та кропивою… За те, що марнували час… Ви ж медик… Без ваших агностицизму й стоїцизму дасте фори нашим багатьом дипломованим… скажемо делікатно — псевдолікарям…

— У мене під халатиком…

Віталія хотіла сказати в тон їхньому діалогу: «Ще досить привабливе тіло, вам би перехотілося бити…» Та жартівлива хвиля минала вже її. Зробила гарячими щоки й груди й відлинула. Здавалося, запашіло повітря. Ось-ось спалахне все в лікарському кабінеті — папери на столі, сам стіл, жалюзі на вікнах, вазон на підвіконнику, халат лікаря, він сам. Така задуха постала враз у цьому кабінеті. Непровітреному.

— Віталіє Миколаївно, ви…

— Стала бліда як смерть?

— Ні… Ви… Ви ніякий не стоїк, а боягузка, Віталіє Миколаївно…

— Давайте направлення, — сухо сказала вона. — У той ваш білий і пухнастий диспансер. Усе. Дякую.

Їй не склало труднощів, пустивши у хід хитрощі, а ще пляшку справді дорогого коньяку і певну суму, дістати доступ до тих папірців, по яких розкинув свої клешні страшний звір. Канцер-шманцер.

У неї, виявляється, прихований перебіг, який веде до останньої стадії. Болить усе сильніше. Ось-ось вибухне страшний біль. Ось-ось підуть метастази, які не спинити.

На роботі й удома вночі Віталія програла кілька можливих варіантів. Варіант А — взяти направлення до Києва в інститут раку. У Києві є Даздраперма й приїздитиме Олеся, там вони й познайомляться. На всякий випадок. На випадок летального… Кінця?

Обличчя мами Дази випливло із темряви. Очі дивилися пильно й докірливо. Про щось питали. Просили чи наказували відповідати.

«Бог згадав, мамо, що ми не просто є, а є обоє, в одній зв’язці, — подумала Віталія. — Що тобі треба дізнатися: у тебе є внучка, якщо досі не знаєш. Це теж можливо. А мені треба добряче відлупцювати тітку Гординю. Пристань наближається. На ній стоїмо обоє, а хто пливе на човні, катері чи кораблі — зараз дізнаємось. Зараз він виллє у воду отруту чекання».

Вона вибрала варіант Б — повідомити Даздраперму (Господи, маму!), телефон, слава богу, ще пам’ятає, навряд чи консервативна мама його змінила, хіба додалися одна чи дві цифри, запросити її чи звеліти приїхати до Луцька. Їй самій теж тут лікуватися. Утім, лікуватися не зовсім те слово. Ти ж хвалилася, що стоїк і агностик, Віталіє Миколаївно. Ніби їх милує дядько (чи дідько) з клешнями! То сплачуй за останніми рахунками. З такою гідністю, наче ти королева. А ти і є королева, тільки підданих у твоєму королівстві — ти сама (королева й інфанта) і твої відчуття й почуття. Твій заплаканий світ. Витри йому сльози — і вперед. Насамперед треба дістати морфій, побільше морфію. Ти ж медик, усе зробиш сама, ти не дозволиш огидному болю шматувати твоє справді доволі ще гарне тіло.

Віталія дісталася до Києва, а тоді вже сама (повагавшись на вокзалі — а може, вернутися додому?) у те село на Вінниччині. На вокзалі ж у російському місті найперше сказала Зіні, що хоче в туалет.