Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Тут вона спинилася. Тиша в кімнаті аж бриніла. Олеся. Олеся наче не дихала.

— Оле…

Даза обірвала себе на півслові. Бо зрозуміла, що внучка просто заснула посеред її розповіді — погане невдячне порося. Швидше великий підсвинок. Свавільний, як сто неприручених баранців. Осля.

Даза сердилася і сміялася в душі.

Хай собі спить.

Мабуть, з мене нікудишній оповідач.

І розповідь нереальна.

І не той час для розповіді.

Вона спробує знову й собі заснути.

Але сон не йшов. Натомість приплив непрошеним гостем спогад. Якого не мало бути у її розповіді. Картина того пізнього вечора, коли вона прокинулася від голосів. Тата і мами. Голосів, котрі долинали крізь напіввідчинені двері. Даза встала з ліжка і підійшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І він підні… Ні, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упівголоса) наче перепліталися між собою.

Мамин:

— Ти точно знаєш? Може, це помилка? Жахлива помилка?

— Сашко Терентьєв сказав. По старій дружбі. Та я це відчув на вчорашній колегії. Щось змінилося. Павло Аркадійович… Він ніколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотів дати мені шанс… Щоб я, як Любченко [3] Голова уряду УРСР Панас Любченко у 1937 році, передчуваючи арешт, покінчив життя самогубством, застреливши перед тим дружину. …

— Що ти таке кажеш, Романе!

— Рито, виходу нема. Приїдуть цієї ж ночі, я відчуваю.

— Але ти… ти ж не винен?

— Ти наче сумніваєшся в мені… Вороги добралися й до мене. Вони скрізь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також підсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тістечка для дітей.

— Вони розберуться… Не може бути, щоб не розібралися.

— Ні, лишається один вихід… У мене є револьвер…

— Ти…

— Якщо ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…

— А Даза?

— Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…

— Як це — звичайні?

— Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.

«Тато… Тато… Тато — во…»

Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.

Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.

— Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.

Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?

— Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…

— Тато?

Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.

— Мені нічого не болить, — сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:

— Тато — ворог народу?

— Що ти таке кажеш, Дазочко?

— Я…

«Я чула», — хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:

— До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!

І голос її батька:

— Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.

— Руки! — владний голос. — Не рухатися. Зараз перевіримо.

Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.

Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми. Усі вони мусили дотримуватися своєрідного графіка провідин мами, тітки, бабусі. Одне товариство до обіду, одне, а ліпше два — після обіду й тихого часу. Віталія спершу дивувалася, а потім перестала дивуватися такому підходу. Раз їй здалося, що цими шумними велелюдними відвідинами Софія хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутнє, що цікаво — остраху Софія не приховувала. Але суть проявлялася в іншому. Характері цієї жінки, її прагнення створити свою, родинну міні-імперію, зі своїми законами й правилами. Вона з дитинства визначала, котре з дітей ким буде, який шлях у житті обере.

— Я з дєцтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, — казала Софія. — Як до техніки — то до техніки, як до землі — то до землі. Колюня, бачила, шофьор — то шофьор буде, а Вітька грамотним хлопчиськом ріс — то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуєш, то мама тобі оприділить — шити ци на базарі торгувати. Так і виходило по-мему. І слава богу, щасливі живуть, нихто ни скаржиця. Ні на роботу, ні на жінок альбо чоловіків, котрих я їм вибрала. Бо в мене понєтіє і нюх добрий. На життє й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зі свічкою стоїть.