Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Час відраховував хвилини побачення справді безжалісно. І настав момент, коли Едик попросив:

— Залиш нас на п’яток мінут, сестричко. Тре з малою парою слів перекинутися.

Зіна поцілувала брата, сказала, що передасть усім від нього вітання, й вийшла.

Віта мимоволі зіщулилася. Що він робитиме? Робитиме з нею… Невже… спробує… зґвалтувати…

— Не бійся, мала, — голос Едика хрипкий. — Не чіпатиму тебе, як, може, подумала. Дочекаєшся мене, правда? Півтора року лишилося.

— Я… чекатиму, — видихнула Віта.

— От і ладок. А тепер…

Після невеликої паузи він сказав:

— Не дивуйся, що почуєш. Хочу, щоб ти наостанок ще один подарунок лишила. Який тут мене зігріватиме.

І після ще одної нетривкої паузи:

— Залиш мені свої трусики.

— Щ-що…

— Я прошу лишити трусики.

— Що? — Віта не вірила почутому.

— На згадку… На теплу згадку… Залиш…

— Але я… Як ви… Як ти смієш! Нізащо!

«Я щось чула про… Як це називається?»

Якесь дивне чуже слово вертілося у Віти в голові. Не могла згадати. Зрештою, вона може відкупитися. У рюкзаку є змінні труси, якщо вже він… Якщо… Бо що він може зробити, цей зек… Вона нагнулася до наплічника.

— Ні, залиш мені ті, що на тобі. Ну? Зніми швидко, бо зараз зайдуть. Я відвернуся. Я тебе дуже прошу.

Він справді відвернувся. Віта спробувала шарпнутися до дверей. Едуард відчув її рух, простягнув руку, яка перепинила шлях. Могла її обминути, спробувати обійти, рвонутися, закричати, але спинилася. Розуміла: тоді все буде по-інакшому. Але де буде він і де вона?.. Її наче торкнувся темний, але сильний вихор. Підхопив на мить і опустив на підлогу. Неслухняними пальцями Віта зняла трусики, тремтячи, як у пропасниці, простягла чоловікові, якого перед тим підняла так високо в своїй уяві. А тепер? Куди він падає і куди впала вона? Чи він такий нещасний? Він… нещасний?

— Дякую, мила, — сказав він (не «мала», а «мила») і притулив її найінтимніший одяг до губ. — Ходімо.

Квапливо засунув здобуте під робу, розчинив двері й гукнув:

— Солдат! Ми уже!

Тоді похитав чомусь головою, схопив однією рукою сумку з продуктами, а другою рукою Віту за кисть руки.

— Ходімо! Не опирайся!

Віта йшла між рядами колючого дроту й здавалася собі геть роздягнутою. Наче на ній зовсім нічого не було. Геть нічого. І це бачив і солдат, котрий повів Едика-Еміра, і бачить другий, який супроводжує її із Зіною, підступною, як і брат. І бачить лахудра Натаха, яка ночує в зеківському бараку, а тепер іронічно дивиться їм услід. А потім це побачить колона зеків, котру зустрінуть за ворітьми колонії.

— Какиє тьолочки-метьолочки, — гукнуть не до них, до неї.

— Молодая тьолка, а та уже коровушка. Пойдем пастись? Га-га-га!

Ще якісь брудні слова. Регіт. Віта от-от зомліє. Зіна хапає її за руку. Тримає міцно-міцно. Так, що, здається, от-от хрусне кістка.

— Отставить, — крик. — Шестой отряд, не сметь. Это советская девочка.

— Совдєвка, улю-лю-лю, — кричить котрийсь із зеків, збуджуючи нову хвилю реготу.

Проте дорогою до вокзалу Віта поступово заспокоюється. На неї накочується густа гаряча хвиля. Але не сорому і злості. Чогось зовсім іншого, чому немає назви.

І немає ціни? Чи вона є? А він же навіть не поцілував на прощання…

Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесі все ще не було. Не відала, що й робити, а Віталію не хотіла тривожити. Лишилося хіба чекати, а чекати вона не любила.

Колись сказала колезі по роботі:

— Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.

Ні, не любила — хотілося підігнати час, коли стояла в черзі, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках — скрізь були черги. Не любила чекати, коли виздоровіє Віта, яка хворіла в дитинстві часто, аж занадто часто. Не любила чекати звістки од когось, коли знала, що звістка має надійти, а її не було. Не любила чекати, коли… коли чекала, що от-от повернеться з безвісти донька, а вона не поверталася. Не поверталася так довго, що здавалося — вона зіпхнула чекання, а може, й саму можливість повернення в безодню.

Раптом вона подумала: «І все ж я любила чекати. Любила».

Любила? Господи, як це було давно! Як давно. Густий туман сірою волохатою ковдрою покрив той час. Ковдра ставала важкою, мов камінь, залізною. Її не підняти. Та останнім часом, ні, не останнім, а давно вже, давно вона стала згадувати той солодкий і гіркий час. Солодкий, бо солодкою до знемоги була згадка. Гіркий, бо домішувалося те, що трапилося потім, хтось наче приходив і сипав у напій спогадів сіль чи гірчицю. А може, і те і друге разом. І вона мусила той напій пити, випивати до дна.